Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
Найбільше терпів від грубості нижчої шаржі[104], брутальність якої переходила часто у звірськість.
І нікого не було тут, кому б міг був повірити свій жаль. І на що врешті жалуватися? Був лагідної і боязливої вдачі, що уникала й боялася всяких голосніших вибухів і воліла терпіти, чим викликувати дальші наслідки.
Лиш один розумів його. Але той один був далеко від нього. Се ж був той старий, на слова скупий, на вид незначний чоловік, там далеко на полях, з предивно ніжним почуттям і добротливо несміливим серцем.
Мов білі меви[105], так літали його тужні думки крізь тиху широку рівнину до молодого сина. Що він робив? Що робив у тій, а що в оцій годині? Що він поробляв, як палив світло в своїй дрібній хатині і в однім її малім закутку теребив мовчки кукурудзу?
Чи не голодував, чи привик уже? Які були там люди для нього? Терпів неначе разом із ним, відчував його тугу за домом, що його гризла, і був у ненастанній, несказанній тривозі о його життя-буття. До того терпів мовчки. Марійка не сміла про те знати; була б попросту впала в розпуку; вона була хоровита й передчасно постаріла, і коли вже була така його доля, що син мав прожити два чи три роки далеко від дому, то треба було вже піддатися неминучому й терпіти.
Він потішав її все, що поведе її вліті на ярмарок на Петра до міста, до сина. І материна душа звернула свої очі на той день, мов на спасения.
Лише мусила ще ждати. Ще мало минути багато тижнів і днів, вона мала переплакати ще не одну сльозоньку, заким мав настати той день.
Терпіла на свій лад. Мала його в кождій хвилині дня перед душею. Бачила його замученого, збілованого, бачила, що задурно терпить, що ненастанно голодує. За кождим разом, як пекла хліб, приповідала: «Синку мій добрий, хто за тебе дбає? Твоя мамка далеко, а ти десь голоден! Ади, який хлібець вдався, а ти з голоду умліваєш!»
Відтак заливалася слізьми й замовкала. Дальші слова губилися десь у горлі й перемінялися в глухий жаль.
Коли Сава був жорстокий і упертий і не виконував зараз її приказів, нарікала:
– Приятель пішов, а ворог лишився. Чого гризеш моє серце? Ой, нема тебе, Михайлику, нема! Ти пішов, а з тобою й добра годинонька пішла! Але прийде літо, я піду до тебе! Хоч поплачу перед тобою!
Все відкладала на той день… ждала того дня… неначе великого свята…
Але він не міг дожидати таких днів. Його син тратився там поволі…
Одного разу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт старої суки Сойки, брехіт, що зворушував сильно, спонукав його виглянути з бурдея надвір. Що тут діялося? Крутився хтось коло бурдея, щоб викрасти його бурих? Ніч була ясна, саме добре видко… а бурдей лежав сам серед піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом лежало село злодіїв та шибеників… про шкоду не тяжко…
Звернувся вперед до стайні й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелі коло волів, де спав звичайно Михайло, і спав міцно.
Він вийшов зі стайні. Дивиться, вилить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвітучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море білісінького цвіту. Однак чудно. Тут, і там, і он там здіймалось червоне полум'я жадібними язиками з землі й кидало жаріючим світлом на білоцвітну рівнину далеко, вокруги. Він злякався й хотів кликати помочі. Нараз опинився звідкись перед ним Михайло.
Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоко піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.
– Михайле, се ти? – кликнув він, утішний, до нього. – Звідки взявся ти тут?
Син не відповів.
З полум'я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зіп'ялася до його грудей.
– Що се? – крикнув з невимовним переляком батько. – Що се?
Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки…
Збудився… Серце товклося йому в грудях до розпуки, й він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро «Отче наш».
Се був сон. Слава Богу, слава Богу! Але що за тяжкий, недобрий сон! Він лежав зовсім стомлений, зовсім змучений, мов по раптово сповненій тяжкій фізичній та несподіваній праці… Лежав… мов спочивав…
Відтак, по упливі кількох довгих, важких хвиль, піднявся із своєї постелі. Він ночував сам у бурдеї. Піднявся і приступив непевним кроком до дверей, отворив їх і виглянув надвір. Мусив бачити, що там діялося під голим небом…
Ніч була преясна й зимна.
Небо неописаної глибини замикало безгомінно мовчаливу, порожню рівнину. «Сусідній» ліс лежав напроти і витріщався, як звичайно, тихо, чигаючи на поля… Далеко з села, здавалось, доходило хвилюючим пасмом тихе, здавлене скавуління якоїсь собаки через поля. Воно тривало кілька хвиль, а відтак розійшлося в тишині ночі, і цілковита сонність, здавалося, обгорнула все навкруги.
Дрож пройшла його тілом. Вернувся до бурдея. Перехрестившися ще раз, ліг назад у постіль, але вже не спав. Лежав нерухомо. Ніч була така ясна й така тиха, а страшний сон стояв йому незмінно перед душею. Се був кривавий сон. Михайло виглядав як труп. О Боже, Боже, труп! Він застогнав із остраху. Його мусило зустрінути щось недобре, й він думав про батька й тужив за ним… Його серце стиснулося раптовим, перекипаючим болем, і гарячі сльози залили його очі…
«Михайле, Михайле! – кричало щось у самітній його душі. – Що він там діяв? Що він там діяв, такий самий, чужий, між чужими й у чужому місті?..» І гарячі сльози котилися чимраз густіше й густіше по його лиці.
Тут він міг плакати. Ніхто сього не бачив. Марійка ночувала в сільській хаті, а Сава спав у стайні при худобі.
Він розумівся на снах, і вони ніколи не заводили його. Сам Бог говорив ними. Бо й звідки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати їх так,
