Українська література » Сучасна проза » Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Читаємо онлайн Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
йде!» Поза тим не був в силі більше думати. Воно всисало в себе все інше рухливе. Лишило лиш одно свідоме: «Михайло йде!»

Надворі зверталася до нього рівна, чорна, землиста просторінь і говорила тисячними очима і устами: «Михайло йде!»

Все тхнуло тою свідомістю. Звисало в воздухах і в одностайній сірині небес.

Неспостережена трагедія, що з'являлася всюди на невидимих пальцях щодня, прокинулася і на полях…

Одно коріння виривалося й уривалося. Нечутно, невидимо, в супроводі глухого мовчання, без барв і голосних рухів, в самій щоденній одежі…

* * *

Михайло вступив до стайні. Там стояли його пишні воли й одна корова з кривими рогами, що належала до Сави. Всі три штуки обернули ліниво голови за ним, дивилися й жували. Він обняв їх за порядком за шию і притиснув до себе. Такі добрі звірята… а мале теля, що було в малій із різок сплетеній кучці в одному куті стайні, скочило при його приближенні на рівні ноги й витріщилося на нього великими сполоханими очима… Що се мало таке бути? Він приступив до нього і хотів його погладити, але воно відскочило з жахом від нього і гляділо за ним недвижно ще довго, хоч його вже давно не було в стайні…

– Тату, принесіть мені мою сопілку, як прийдете другий раз до мене до касарні! – просив він старого, вступаючи до хати. – Може, я коли заграю собі на ній; тепер мені не хочеться якось її брати!

Старому задрижало щось коло кутиків уст, а Марія прикрила долонею губи. Вона плакала нечутно, бо Івоніка сварив її, що своїм плачем завдає синові лиш жалю.

– Що вже ти там, синку, награєш! – сказала здавленим голосом, уривано і силувалася всміхнутися, та замість того вибухла голосним плачем.

Усі плакали. Михайло приступив до неї.

– Перестаньте, мамо, – сказав. – Мені й так серце каменем лежить. Перестаньте, мамо, та й бувайте здорові!

Взяв її руку й підвів до уст.

Вона цілувала його раз по раз у голову і притискала до грудей.

– Бувай здоров, Михайлику, бувай здоров! Не забувай за мамку; вона стара і слаба і може вмерти… Михайлику, прийди скоро назад, верни скоро-скоро…

Не могла докінчити. Плач знов прокинувся в горлі.

– Я прийду, мамо, певно прийду: може, на Різдво…

– Ой, прийди! – І махнула рукою.

– Пришліть пшениці і приходіть!

– А видиш? – зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.

Відтак вийшли всі троє з бурдея.

Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок[95] кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.

Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простягалося майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.

– Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! – звернувся ще раз до матері. – Він зняв капелюх із голови й поцілував її востаннє в руку.

Пішов…

* * *

Мряка уклалася між них.

Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою…

– В сирітство ідеш… – шептали її уста, – в сирітство… а нас лишаєш старими сиротами…

Повторяла се майже несвідомо. Її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її…

* * *

Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.

Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.

Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього…

Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга… був би ревнув уголос…

Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний…

Івоніка оглянувся.

– Мама все ще стоїть там? – спитав коротко, здавленим голосом.

– Мама?.. – відповів здивовано. – Ні, пішла вже!..

– Бо ти оглядаєшся…

Хлопець змішався.

– Я подивився лише! – сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.

Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.

Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі.

Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь – худобу, а Докія годувала дріб.

– Уже в дорозі? – кликнув до них Петро.

– Щасливої дороги й щасливо вертайте!

Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.

– Вже! – відповів Михайло.

– І що ж робити? – сказав Івоніка.

– Не журися, мой! – кликнув веселим голосом старий Петро. – Там щось побачиш і навчишся денещо! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий… гей, гей!

Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.

– Що, синку, – спитала його Докія ласкаво, – ти смутний, правда?

Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.

– А що мамка робить? – спитала зажурено.

– Ай, мама… – відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.

– Так, так! – вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. – Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем[96] в одного лейтнанта.

Відгуки про книгу Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: