Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
8
Хата, що стала для мене прихистком, розміщувалася вище за інші. У селищі жили старі люди, й піднятися вгору для них було справою нелегкою. Тому першу людину я побачила не скоро. Раз на місяць бабцю відвідувала її подруга — така ж сухорлява, згорблена та проворна. Це була лазебниця Яківна.
Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:
— Господи! Це що за негра? Звідки?
— Бог її зна, — відповіла моя господарка, — прибилася з лісу…
— А Петровичу ти сказала?
— Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили…
Під час цієї розмови я сиділа посеред кімнати на стільці й крутила головою, намагаючись зрозуміти, про що вони говорять і чим мені загрожує цей візит. Серце моє тріпотіло, як прапорець на вітрі.
— Мабуть, ми її злякали, — констатувала Яківна, — диви, як дихає…
— Йди-но до нас, — покликала мене до столу бабця, — попий з нами чаю…
— Помити б її треба… — зауважила лазебниця, — а на голові в неї що робиться! Зачіска, як у Ігнасіо з «Тропіканки»!
— Не в Ігнасіо, а в Хуана Карлоса!
— Ти все плутаєш. Карлос — то син мільйонера, в нього не може бути такої зачіски! — впевнено сказала Яківна. — А Ігнасіо — той злидень, в якого закохана Марія!
Старенькі голосно засперечалися. Образившись, Яківна почала збиратися додому. Я схвильовано дивилася на обох.
— Куди ж ти, Яківно, — миролюбно сказала моя господиня, — а чай?
Яківна насупилася, та все ж таки всілася на своє місце й знову почала розглядати мене.
— На ось, — сказала нарешті і простягнула мені печиво.
Обидві подруги, спершись ліктями на стіл, споглядали, як я їм.
— От що, — нарешті вимовила Яківна, — вона хоч і приблуда, а все ж таки дівка! Ти приводь її завтра до мене. Ближче до ночі. Я воду нагрію — скупаємо її. Може, й до Петровича потім заведемо — він усе таки яка-ніяка, а влада. Може, її шукають…
Я лишила жувати печиво й відчайдушно закрутила головою…
— Ні! — рішуче сказала моя господиня. — Бог дав — Бог і вирішить, що далі робити! Досить із нас Ієланума, в мене за нього досі душа болить. Сповістили про нього — і що? Кому він заважав тут? А був він — посланець. Істинно кажу — святий… Може, ця приблуда — замість нього?…
— Еге ж, Ієланума шкода… — зітхнула Яківна й обернулася до мене. — Ти знаєш Ієланума?
Це ім'я мене схвилювало. Від сполучення цих звуків у мене запекло в очах. Ім'я звучало сумно і тривожно, як закодована фраза, як назва прірви, як виття самотнього звіра. У ньому не було нічого людського.
— Вона його не знає! Не чіпай дівку. Бачиш, вона не в собі… — сказала моя старенька.
І вони заговорили про таємничого Ієланума. Я прислухалася, намагаючись зрозуміти їхні слова…
9
…Його знайшли п'ятнадцять років тому в ведмежому барлозі. А до цього місцеві жителі кілька разів бачили в лісі дивну істоту, що пересувалася навкарачки, але не мала ні шерсті, ні хвоста. Істота з мавпячим проворством бігла за великою бурою ведмедицею. «Вовкулака!» — вирішили селяни й припинили полювати в цих місцях. Ведмедиця зла не робила. Ба більше — перебувала під охороною закону, що забороняв знищувати рідкісних тварин.
Потім часи змінилися. Внизу, біля траси, побудували приватний ресторан, і господар записав у меню дорогу страву — відбивну з ведмежого м'яса. За кожну тушу платив шалені, як для цієї місцевості, гроші. А грошей у населення було обмаль. Ось тоді й настав час ведмедиці. Семеро селян, озброївшись кілками та ножами (багато хто вже здав зброю в міліцію), вирушили на пошуки лігва. Перед тим кожен зайшов до церкви й подумки попросив Бога звільнити його від першого удару.
Була зима. Ведмедиця спала у своїм барлозі. її викурювали димом, тицяючи в отвір смолоскипи, намагалися розбудити криками та дзвоном кришок від похідних казанів. Нарешті, з погрозливим риком, вона повільно вийшла зі свого сховища й підвелася на задні лапи, загороджуючи собою вхід. «Разом!» — наказав ватажок, і сім загострених кілків вп'ялися в груди двометрового звіра. Ведмедиця зробила кілька кроків і впала так, що кілки під вагою тіла пронизали її наскрізь. Вони стирчали зі спини й робили її схожою на якогось міфічного звіра.
А потім у барлозі знайшли й «вовкулаку». Він лежав у глибокій виямці, яка ще зберігала тепло ведмежого тіла, й тихо скавчав. Коли дивну істоту витягли на світ і кинули поруч із тілом ведмедиці, довкола якого вже розпливалася червона пляма, перетворюючи сніг на вишневу пінку, «вовкулака» задер голову й у повітрі почувся дивний звук: «ї-ї-є-є-ла-а-ну-ум!..»
Ведмедицю поклали на візок і повезли в село. Істоту загорнули в кожух та поклали поруч із нею. А дорогою завезли в місцеву амбулаторію. Тут працював один фельдшер та одна літня медсестра. Оглянувши пацієнта, вони дійшли висновку, що це — людина. Тільки здичавіла. Мабуть, вона прибилася до ведмедиці, що втратила своїх дитинчат, і та виростила її. Скільки років людина провела в лісі, звідки вона й якого віку — залишилося загадкою. Спочатку істота рвалася на вулицю і тужливо завивала. За звуком, що виривався з гортані, її й назвали — Ієланум. Сім років цією знахідкою ніхто не цікавився. Ієланум жив у амбулаторії. Його навчили одягати полотняні штани та сорочку, їсти з полумиска і спати в ліжку. Місцеві жителі по черзі готували йому їжу. Часом йшли до амбулаторії, ніби на свято чи в церкву, всією родиною, а потім стежили у вікно, як він їсть. Помітили: відвідування «лісовика» приносить удачу — то видужувала худоба, то приходив із міста довгоочікуваний лист від родичів… Старий фельдшер, що скучив за наукою, щодня займався з Ієланумом і записував його реакції у велику господарчу книгу. Найчастіше Ієланум сидів на ліжку й дивився у вікно. Взимку, коли в його мізках поставала картина вбивства ведмедиці, він відчайдушно й моторошно вив на місяць.
А потім до селища почали приїжджати журналісти. Спочатку — з місцевої преси, потім — зі столичної, а згодом — іноземні. Ієланум ховався від блиску фотоапаратів та камер і погрозливо гарчав.
Одного разу
