Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
Авто від'їхало. Ще довго у вухах селян лунав його останній крик: «І-і-і-є-є-є-ла-а-а…» Більше про Ієланума ніхто нічого не чув.
Хоча, років зо три по тому, в програмі «Погляд» показали сюжет про дивну людину, що живе у скорботному домі десь у… Башкири. Тамтешній лікар з екрана повідомляв, що чолов'ягу виховала ведмедиця. Але, незважаючи на те, що він давно вже живе серед людей, так і не навчився ані говорити, ані розуміти інших. Втративши наукову цікавість до феномена природи, його оселили тут, серед старих та вбогих. Лікар говорив і погладжував пацієнта по закуйовдженій голові, а той дивився в камеру застиглим зором. Хтось із селян бачив той сюжет, а після, зібравши натовп біля сільпо, доводив, що то був їхній Ієланум…
…Ім'я його — вітер у полі, ім'я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках.
Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова — п'явки, що наповнюють рот гіркотою.
Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його.
Ієланум дивиться на життя з глибокого колодязя, та бачить лише круглу пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней довкола себе.
Ієланум будує свій світ — у собі.
Ієланум не змушує любити себе.
Ієланума ніхто не любить — він викликає страх і огиду.
Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності.
Самотність Ієланума — безкінечна.
Ієланум бреде з пітьми в пітьму — світло лякає його.
Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати.
Ніхто не звертається до нього. Ніхто не кличе його — й тільки тому світ не перевертається.
Ієланум — той, хто збожеволів за власним бажанням.
10
…Вночі я довго не могла заснути. Марила «лісовиком». Хто й коли кинув його у лісі, хто зрадив? І навіщо йому Цей світ, цей будинок скорботи в чужих краях?
Вранці, коли зірки в посивілому небі почали лопатися, як бульбашки, я відчула, що в мене заболіла голова. Точніше — шкіра й навіть волосся.
Спробувала влізти в них п'ятірнею й наштовхнулася на суцільну паклю. Що воно таке? Подивилася на себе в скло й відкинулася на подушку: крізь силуети дерев на мене дивилося страховисько. Тугі стержні скачаного волосся стирчали на всі боки. Шкіра голови боліла нестерпно. Раніше я цього зовсім не відчувала. Марно я обсмикувала пасма, аж поки помітила на підвіконні ножиці. Вони були заіржавілими. Так-сяк я почала зрізати коси. Коли роботу було скінчено, зійшло сонце. А мені стало легше. Настільки, що я спромоглася вперше стягнути з себе светр та брудні джинси. Як я могла так довго бути в них? Тепер я відчула, що болить не тільки шкіра голови, а й усього тіла. Враження було таким, ніби з мене її здерли — навіть легкий порух викликав неймовірний пекучий біль. Але згодом він згас. Я сиділа на ліжку зовсім гола й дослухалася до себе.
Прийшла бабця, як завжди, принесла кухлик із молоком. Побачивши мою обскубану голову, підозріло поглянула на мене:
— Що це ти? Бешкетувала чи що?
Я пригладила волосся, й бабця заспокоїлася:
— А-а, наводила лад?! Це добре. Треба бути охайною. До лазні підемо?
Я кивнула. І посунула від себе брудний одяг.
— Зрозуміло. Зараз знайдемо для тебе одяг. А це, — стара кивнула на моє ганчір'я, — сьогодні виперемо. Погода гарна, до вечора висохне.
Вона взяла джинси, светр і перед тим, як винести їх, із неприхованою зацікавленістю перевірила кишені. Витягла звідти зв'язку ключів, пачку грошей та білу пластикову картку… Ми обоє подивилися на ці речі з подивом.
— Це усе твоє? — нарешті тремтячим голосом промовила стара. — Хто ж ти така? Заявити про тебе, чи що? От загадала ти мені загадку, дівко… Що з тобою робити?
Вона обережно склала всі знахідки у пакет і заховала в шухляду.
— Добре. Розберемось. На ось, одінь це! — Вона понишпорила в шухляді й кинула мені на ліжко старий байковий халат та чиїсь розтоптані мешти. — Походи поки що так. А я піду прати твої речі. Раптом ти принцеса якась, а я тебе тут у бруді тримаю… Недобре. Увечері підемо митись.
Я вдягла халат. Він мав пліснявий запах, але мені було приємно відчувати своє тіло й розуміти, що згодом змию з нього бруд, який, здавалося, в'ївся в кожну клітинку.
За годину-півтори стара знову зазирнула до мене.
— Ну ось, справу зроблено. Тепер давай стригтися по-людськи.
У неї в руках була дивна машинка. Я здригнулася і замахала руками.
— Не бійся, ця машинка спеціально для стрижки. Син якось привіз, коли у нас вівці були… Давай, сідай. Тут у тебе таке, що тільки машинкою й зістрижеш!
Мені треба було її слухатися. Я покірно підставила голову. Металеві зубці заклацали, вгризаючись в кучму. Мені було боляче. А потім — холодно. Коли бабця закінчила роботу, я провела рукою по голові — вона була зовсім голомоза.
— Сиди тут до вечора, — наказала стара, — я піду до Яківни, попереджу, аби лазню не зачиняла та воду залишила. З гарячою водою у нас біда — на всіх не вистача… Якщо будеш виходити — йди до саду. А більше нікуди Замерзнеш.
Вона загорнула в газету зрізані пасма й пішла закопувати їх на городі…
11
Я знову лягла на ліжко й відчула, як добре лежати під ковдрою без одягу. Час від часу доторкувалася до голови, й цей доторк був приємним. Я почала дрімати. А потім трапилося те, що потім не повторилося жодного разу, навіть тоді, коли мій розум прояснився. Навіть тепер…
Спочатку мені здалося, що хтось сів на край мого ліжка — воно навіть трохи прогнулося. Потім — рука… Вона погладила мене по обличчю із такою ніжністю, що я не наважилася розплющити очі та причаїлася, затамувавши подих. Рука та дихання, яке я відчула, були такими реальними, такими знайомими… Потім хтось обійняв мене поверх ковдри, обхопив, як дитину, й теплі вуста зігріли моє палаюче вухо… Я вловила ледь чутний голос: «Я любитиму тебе довго… Завжди… Я так тужу за тобою…» Це був не сон, не мара, не хворобливе уявлення. Я відчувала важкість тіла, міцність
