Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько

— мені не по кишені. Я випадково (не подумайте, пане, я не просила!) обмовилася про це, так пані Маклейн повела його до магазину й вибрала найкращу скрипочку! Я так плакала тоді… Адже я Цеку, негідника, сама виховую, вже з ніг збилася! Думала, пропаща душа! А вона йому — скрипочку! І знаєте що, пане? — він тепер найкращий учень у класі! Нещодавно концерт давали в самій Подгоріце! — Очі Зденки наповнилися сльозами, вона дістала носовичок, витерла їх і заговорила знову: — Я тепер, як почую, що він грає, — так мені одразу голосок пані Маклейн вчувається. Не дарма ж у неї й ім'я таке — Енжі, ангел тобто…

Я закашлявся. Зденка постукала мене по спині.

— Що ще пан хотів почути? Пан знає Енжі? Якщо знає, перекажіть, що Зденка за неї Бога молить…

— Ні, — сказав я захриплим голосом, — я не знаю Енжі…

Я попрощався. У холі кивнув приязному адміністраторові, кинув останній погляд на картину… І швидко пішов до шосе.

Вранці у мене літак. Треба повернутися у свій готель, зібрати валізу. Дорогою я тримав візитівку в руці, час від часу підносив її до очей, читав чуже ім'я, чужу адресу, що були написані чужою мовою. Енжі Маклейн. Абсурд якийсь! Енжі — «ангел». А можливо, усе ж таки — Анжеліка?

Але ж вона так не любила цього імені…

8

…Я відкинув усі сентиментальні здогадки на кшталт — «не може бути!». Зараз мені було не до цих вигуків. Мені треба було зібратися з думками й з'ясувати все до кінця. І все ж… І все-таки — не може бути!

Наступного дня о п'ятій вечора я вже відчиняв двері власної квартири. їсти мені не хотілося. Випити, хоч як дивно, також. Добре, що вдома знайшлася бляшанка з кавою. Я виклав на стіл візитівку та фотографію. Вкотре втупився в них, як баран. Що могло трапитися? Чому? Адже я добре знав Ліку — вона не могла так просто втекти. Тим паче — з якимось чоловіком. Усе це було зі сфери фантазій.

Потім мої думки запрацювали в іншому напрямку, й від цього стало ще тяжче. Дивно: зовсім чужі, сторонні люди запам'ятали її, відгукувалися про неї, ніби вона була матір'ю Терезою… Чому я цього не помічав? Ні, звичайно ж, мене розчулювала її відвертість, наївність. Та найчастіше — вони мене дратували. Тепер я ладен був застогнати. Вона, мабуть, і справді була унікальною, вона обрала мене для свого тихого й відданого кохання. Я б і зараз міг бути щасливим та спокійним! Я вдивлявся у світлину й бачив ще одне: жінка на ній була надзвичайно принадлива. Не дитя, не царівна-жабка… Я згадував кожну мить із нею та усвідомлював, що Ліка — тепер вже недосяжна й незрозуміла — те, що я шукав усе життя.

Але що ж трапилося? Що було в той останній день? Вранці я буквально виставив її. Радів, що вона від'їжджає… Але ж вона цього так не хотіла! Що було після того, як застібнув її куртку й зачинив двері?

Ця жахлива розмова з її матір'ю, ця моторошна ніч, після багатогодинної та виснажливої прогулянки найрізноманітнішими шинками. Що ще? Авжеж. Ця клята шафа, яка злякала мене вночі. Під час розшуків у мене не було часу та бажання думати про неї. Зрозуміло, що замовила її Ліка. Але хто привіз? Коли? Можливо, вона сама? Тобто, вона поверталася додому? Тоді чому не лишила навіть записки, якщо хотіла зробити таким чином сюрприз?!

«А хіба я шукав?!» — ледь не скрикнув я.

Побіг до кімнати. Було вже доволі пізно, «вельмишановна шафа» маячіла в темряві, мов «Титанік», що поглинув у собі її речі, які я досі не наважувався переглянути. Я почав судомно витягати їх і ретельно перетрушував кожну. Крім болю та шаленого серцебиття, ці пошуки нічого не принесли. Коли весь уміст шафи вже валявся на підлозі, я ще раз оглянув об'ємне днище і в самому кутку помітив… ґудзик. Той самий ґудзик з її куртки. «Цей янгол тебе обожнює…»

Я затис його в долоні. Звук, що вирвався назовні з мого горла, міг би перевернути землю…

9

…Я написав коротке повідомлення за адресою, що була вказана на візитівці. А потім кожна година мого життя перетворилася на болюче очікування.

І ось тепер жовтий конвертик висвітився у правому кутку. І я не знав, що краще — цей конверт чи НІЧОГО. Я перевів подих. Клацнув «мишкою». Заплющив очі. Розплющив…

«Я померла 25 вересня 1997-го року… »

Я закрив обличчя руками. Холод і морок поглинули мене…

Книга друга

Частина перша

Ліка

«Я померла 25 вересня 1997 року…

Кожного разу, коли згадую той день, закриваю обличчя долонями — навіть якщо в цей час перебуваю серед людей…

…Я їхала на вокзал із таким відчуттям, ніби мене відправили в космос. На пульті у водія виблискувала червона лампочка, не знаю, що це було — вогник лічильника чи магнітоли, — мені здавалося, що це мигтіння відраховує хвилини мого перебування на Землі. Підсвідомо я шукала можливості залишитися. Але в кишені лежав квиток, фарби з етюдником прибули на місце раніше за мене, погода була чудова й таксі їхало швидко.

У мене ще залишався час до потягу, я поблукала привокзальним майданом. І побачила те, що могло б змінити плани: «нашу» шафу у вітрині, на ній висіла табличка «Продається!» Я відчула неймовірне полегшення: привід було знайдено! Гроші в мене були, і я швидко оформила покупку. А тоді мені на думку спала «геніальна ідея»: буду вдома, а потім, перед твоїм приходом, заховаюсь у шафу. Ось такий сюрприз мав бути…

Далі? Я померла…

Я повернулася на вокзал, купила новий квиток і сіла в потяг…»

1

…В інституті її прозвали Лисиця. Через руде волосся та зелені очі.

Лисиця з'явилася увечері наступного дня після відкриття бієнале. У той час молоді художники та гості вечеряли, зібравшись біля великого мангалу і накритих на галявині фуршетних столиків. Неподалік камерний оркестр вигравав мелодії Вівальді. Метрів за сорок від імпровізованої вітальні стояли об'ємні брезентові павільйони з експозиціями, ще далі — намети для учасників. Іноземні гості та журналісти ночували в мальовничому готельному комплексі районного центру. За схилами гір на них чекали автобуси. Відвідувачі мали досить респектабельний вигляд порівняно з художньою братією. У сутінках білі сорочки чоловіків світилися, мов неонові. Легка музика, дзвін бокалів, приглушені голоси та чорна кошлата гора… Вона дихала, як жива, і