Після тебе - Джоджо Мойєс
Сем відчинив ворота і жестом запросив мене. На половині пасовища росла трава, а друга половина була завалена бетонними плитами та шлакоблоками. У кутку за будівельним майданчиком у тіні огорожі стояв залізничний вагончик. Коло нього був невеликий курник, і на нас із цікавістю дивилося декілька птахів.
— Мій дім.
— Мило! — я роззирнулась. — А де власне дім?
Сем пішов далі полем.
— Ось там. Бачиш, фундамент? Я майже три місяці його робив.
— Ти живеш тут?
— Ага.
Я витріщила очі на бетонні плити. Глянувши на нього, прикусила собі язика, щоб нічого не сказати, і почухала голову.
— Так що, будемо стояти тут увесь вечір чи, може, все мені тут покажеш?
Красиво падали присмеркові промені, пахло травою та лавандою, ліниво гули бджоли. Сем показував, де будуть вікна та двері.
— А ось тут ванна.
— Щось тут трохи тягне.
— Є таке. Треба буде щось із цим зробити. Обережно, то взагалі не двері — ти зайшла в душ.
Він переступив через купу блоків і став на іншій сірій плиті. Жестом руки показав, що я теж можу туди безпечно перейти.
— А тут вітальня. Якщо подивитись у те вікно, — він склав долонями квадрат, — побачиш чудовий краєвид.
Я глянула на околиці в мерехтливому сяйві. Було враження, наче ми не за десять миль від міста, а за мільйон. Я глибоко вдихнула, насолоджуючись раптовістю ситуації.
— Дуже гарно. Тільки в тебе диван не там стоїть. Краще взагалі купити два: один сюди і ще один ось туди. А тут, напевне, буде вікно?
— Саме так. І справді, два дивани краще.
— І тобі треба цілком перепланувати комору.
Найдивніше було те, що вже за кілька хвилин після того, як Сем почав розповідати, я й дійсно побачила дім. Я уважно стежила за руками Сема — він показував невидимі каміни, сходи, малював якісь лінії на уявній стелі. Я майже бачила високі вікна та поруччя, які його друг зробить зі старого дуба.
— Тут буде дуже гарно, — сказала я, коли ми обговорили останню кімнату з ванною.
— Років через десять. Але сподіваюся, що вийде дійсно гарно.
Я окинула оком поле, город та курник. Прислухалася до співу пташок.
— Скажу тобі чесно, я чекала чогось іншого. Ти не думав… ну, запросити будівельників?
— Мабуть, рано чи пізно доведеться. Але мені подобається тут працювати. Знаєш, будувати дім корисно для душі. — Він знизав плечима. — Коли весь день тільки те й робиш, що зашиваєш колоті рани, приводиш до тями самовпевнених велосипедистів, жінок, яких чоловіки використовували замість боксерської груші, дітей із хронічною астмою…
— Недоумкуватих жінок, що падають із дахів.
— Так, і їх також. — Він махнув рукою на бетономішалку та цеглу. — Я працюю тут, щоб далі з цим усім жити. Пива хочеш?
Він заліз у вагончик і махнув, щоб я йшла за ним. Усередині то було мало схоже на звичайний вагон. Тут була маленька, але бездоганно чиста кухня з диванчиком у формі літери «Г», хоч і досі ледь помітно пахло воском та твідовими пальтами пасажирів.
— Я не люблю трейлерів, — пояснив він. Потім махнув у бік диванчика: — Сідай.
З холодильника з’явилося холодне пиво — він передав мені пляшку, а сам поставив чайник на плиту для себе.
— Ти не питимеш?
Він похитав головою.
— Коли я почав працювати на швидкій, то для відпочинку випивав скляночку. Потім дві. А потім уже не міг розслабитися, доки не випивав ті дві, а то й три. — Він відкрив коробочку з чаєм та поклав у чашку пакетик. — А потім я… втратив близьку людину і зрозумів: якщо зараз не зупинюся, то вже ніколи не кину пити.
Він не дивився на мене, поки казав це, — просто ходив по вузькому вагончику навдивовижу граційно для такого великого чоловіка.
— Та іноді я, буває, випиваю пляшку пива. Але не сьогодні — мені тебе ще додому везти.
Такі розмови робили всю ситуацію менш дивною: я сиджу в залізничному вагоні з чоловіком, якого ледь знаю. Складно дотримуватися стриманості з людиною, яка збирала твоє поламане і частково голе тіло. Як можна хвилюватись у компанії чоловіка, який уже сказав, що планує відвезти тебе додому? Складалося враження, що характер нашої першої зустрічі позбавив нас звичайних перепон, що заважають людям пізнати одне одного краще. Він уже бачив мене в білизні. Чорт, та він уже взагалі бачив мене під шкірою! Тому з ним мені було так просто, як не було з будь-ким іншим.
Вагончик нагадав мені про циганські табори, про які я читала в дитинстві, — у них кожна річ мала своє місце і тому в тісноті все одно був порядок. Тут було затишно, але аскетично. Відразу було видно, що це чоловіче житло. Приємно пахло нагрітим на сонці деревом, милом та беконом. Новий початок, мабуть. Цікаво, що сталося з тим місцем, де вони з Джейком мешкали раніше.
— І як… Джейкові тут подобається?
Він сів із чаєм на іншому кінці диванчика.
— Спочатку він думав, що я збожеволів. Але тепер йому подобається. Він доглядає тварин, поки я на зміні. А я пообіцяв навчити його кермувати тут, у полях, коли йому виповниться сімнадцять. — Він підняв кухоль. — Помагай мені Бог.
Я підняла свою пляшку.
Може, річ у неочікуваному задоволенні від того, що проводиш теплий вечір п’ятниці в компанії красивого чоловіка, у якого таке волосся, що хочеться зануритись у нього пальцями, — а може, річ у другій пляшці пива, але я почала насолоджуватися часом. У вагончику стало душно, і ми сіли на вулиці на двох розкладних стільцях. Я дивилася, як навколо по траві ходять курчата, — це якось заспокоювало. Сем розповідав байки про товстих пацієнтів, яких можна було винести з дому тільки силами чотирьох команд, та про молодих членів вуличних банд, які навіть зі зв’язаними за спиною руками кидались одне на одного. Говорячи з ним, я мимоволі потай дивилася, як він тримав кухоль, на його неочікувані усмішки — коли він усміхався, у куточках його очей з’являлися три ідеальні зморшки, наче їх