Після тебе - Джоджо Мойєс

Я хотіла розповісти їй. Розповісти, що сталося зі мною дев’ять років тому, коли я забагато випила. Як моя сестра мене, босу та в сльозах, вела додому пізно вночі. Але вона б сприйняла це з тією самою дитячою зневагою, що й інші мої одкровення. Та і я все одно змогла це розповісти тільки одній людині, а його більше не було.

— І це некрасиво будити мене посеред ночі — мені ж рано вставати на роботу.

— Тоді дай мені ключ. Так я не буду тебе будити. — Вона переможно усміхнулася. Її усмішка була такою рідкістю і так діяла, що я, сама того не усвідомлюючи, дала їй ключ. І вже знала, що б сказала моя сестра, якби про це довідалася.

З містером Трейнором я спілкувалася двічі. Він стурбовано розпитував, як почувається Лілі і що взагалі вона планує робити зі своїм життям.

— Вона розумна дівчинка. Недобре, що вона кинула школу в шістнадцять. Її батьки зовсім нічого не кажуть із цього приводу?

— Та вони наче не дуже багато говорять із нею.

— Може, мені з ними побалакати? Як гадаєте, їй потрібні будуть гроші для вступу до університету? Маю визнати, що з розлученням справи в мене трохи погіршились, але Вілл залишив чимало. Так що, може… може, це була б гарна нагода їх використати? — Він притишив голос. — Але Деллі краще зараз про це нічого не казати. Я не хочу, щоб вона зрозуміла все неправильно.

Я придушила бажання спитати, як же взагалі правильно його зрозуміти.

— Луїзо, як ви гадаєте, у вас би вийшло переконати її приїхати знову? Вона не йде мені з голови. Я б дуже хотів спробувати все спочатку. І Делла теж би хотіла краще її пізнати, я переконаний.

Я згадала вираз обличчя Делли тоді, коли ми ходили одна навколо одної в кухні, — цікаво, містер Трейнор умисне такий сліпий чи він просто невиправний оптиміст?

— Спробую, — пообіцяла я.

Коли сидиш сам удома в спекотні літні вихідні, квартиру сповнює особлива тиша. Я відпрацювала ранкову зміну, звільнилась о четвертій і о п’ятій була вже вдома. Я страшенно втомилась і потай раділа, що хоч декілька годин зможу провести на самоті. Сходила в душ, з’їла якийсь бутерброд і полізла в інтернет дивитись оголошення про роботу, де б пропонували хоч трохи більше за мінімальну платню або ж не вимагали працювати вночі. Потім я сіла у вітальні, де всі вікна були відчинені, сподіваючись хоч на якийсь вітерець і слухаючи гомін міста, розчинений у спекотному повітрі.

Здебільшого мене задовольняло моє життя. Я була вже на багатьох зустрічах групи підтримки і знала, як важливо бути вдячною за дрібниці. Я була здорова. Знову мала родину. Роботу. І навіть якщо я не примирилася зі смертю Вілла, то принаймні трохи вилізла з-під її тіні.

Але були й інші моменти.

У такий вечір, як сьогодні, коли на вулицях за вікном гуляють пари, з барів виходять веселі люди, що планують десь повечеряти або поїхати кудись у клуб, у мене всередині оселявся біль. Щось первісне в мені підказувало, що я не там, де маю бути. Що мені чогось не вистачає.

У такі моменти я відчувала себе покинутою.

Я трохи прибрала квартиру, випрала форму та вже почала поринати в меланхолію, коли раптом подзвонили в домофон. Я встала і зняла слухавку коло дверей, очікуючи запитань від кур’єра чи, може, якусь гавайську піцу, яку привезли не туди. Але почула чоловічий голос:

— Луїзо?

— Хто це? — запитала я, хоча відразу впізнала.

— Сем. Зі швидкої. Я просто тут проходив повз ваш дім дорогою додому і… Ну, ви тоді так швидко пішли, що я вирішив спитати, чи все у вас добре.

— За два тижні після того? Та мене вже б коти з’їли.

— Ну, судячи з усього, не з’їли.

— У мене просто немає кота. — Я помовчала якусь мить. — Але зі мною все гаразд. Дякую, Семе зі швидкої.

— Ну, радий це чути.

Я стала так, щоб бачити його на зернистому чорно-білому екрані. На чоловікові замість форми лікаря швидкої була мотоциклетна куртка. Однією рукою він спирався на стіну — потім прибрав її та повернувся обличчям до дороги. Я бачила, як він зітхнув, і це примусило мене продовжити розмову.

— То що… Чим зараз займаєтеся? — запитала я.

— Та нічим особливо. Безуспішно намагаюся вести бесіду по домофону.

Я надто швидко й голосно розсміялася.

— Ну, я таке кинула вже давно. По домофону складно купити комусь випити.

Я побачила, що він теж засміявся, і кинула оком на свою тиху квартиру. І перш ніж устигла подумати:

— Стійте там, я зараз спущуся.

Я збиралася взяти свою машину, але він простягнув мені другий шолом, тому стало якось незручно наполягати поїхати своїм транспортом. Я заховала ключі в кишеню та стала поруч, чекаючи на команду сідати.

— Ти ж лікар швидкої. І їздиш на мотоциклі? — перейшли ми на «ти».

— Та знаю. Ця крихітка, мабуть, єдиний мій гріх, — хижо посміхнувся він. У мені щось раптом поворухнулось. — А ти що, не почуваєшся в безпеці?

Влучної відповіді не знайшлося. Я витримала його погляд і залізла на сидіння за його спиною. Принаймні якщо він збирається робити щось небезпечне, то зможе потім зібрати мене докупи.

— А що мені робити? — Я вдягла шолом на голову. — Я ніколи не їздила на цих штуках.

— Тримайся за ручки та просто рухайся разом із мотоциклом. Не треба за мене хапатися — якщо щось не так, то просто поплескай мене по плечу, і я зупинюся.

— А куди ми їдемо?

— Ти розумієшся на інтер’єрі?

— Абсолютно ні. А що?

— Думав показати тобі свій новий будинок. — Він завів мотоцикл.

Ми опинились у потоці, ширяючи між машинами та вантажівками, прямуючи кудись на шосе. Мені довелося заплющити очі, притиснутися до його спини та сподіватися, що він не чує мого скавучання.

Ми виїхали на околицю міста — садки ставали дедалі більшими, потім перетворилися на поля. На будинках замість номерів були назви. Перше село ми проїхали та опинились у наступному, хоча між ними не було майже