Після тебе - Джоджо Мойєс

— Мій син був самим життям, Луїзо. Не мені вам це казати.

— У цьому й справа, так?

Він чекав.

— У нього жити виходило краще, ніж у будь-кого з нас.

— Ви пройдете через це, Луїзо. Ми всі пройдемо — по-своєму. — Він м’яко на мене глянув і торкнувся мого ліктя.

У кімнату повернулася Делла і почала так показово збирати чашки назад на тацю, що це могло бути лише сигналом для нас.

— Ну, нам уже час, — сказала я Лілі, яка тримала фотокартку в рамці.

— Ми з нею схожі, правда? Дивись, очі схожі. Як думаєш, вона захоче зі мною поспілкуватись? А в неї є електронна пошта?

— Я певен, що захоче, — відповів містер Трейнор. — Але якщо ти не проти, Лілі, я сам з нею спочатку поговорю. Це для нас усіх серйозні новини, і їй знадобиться декілька днів, щоб перетравити.

— Добре. А коли мені можна буде приїхати до вас у гості?

Праворуч від мене Делла майже впустила чашку і тепер ставила її назад.

— У гості? — Містер Трейнор трохи нахилився, наче не розчув її.

— Ну, ви ж мій дідусь. Я думала, мені можна буде пожити у вас до кінця літа? Щоб ближче з вами познайомитися. Нам же треба багато про що поговорити, правда? — На її обличчі світилося передчуття.

Містер Трейнор глянув на Деллу — і слова застрягли в нього в горлі.

— Це було б дуже мило, — почала Делла, тримаючи тацю, — але в нас так багато зараз справ.

— Ми чекаємо на першу дитину Делли. І вона…

— Мені б хотілося більше часу провести зі Стівеном наодинці. А потім із дитиною.

— Я могла б вам допомагати. Я добре ладнаю з дітьми. Я доглядала братиків, коли вони були зовсім малі. А вони були справжнім лихом. Жахливо поводилися. Кричали весь час.

Містер Трейнор знову глянув на Деллу.

— Це дуже хороша думка, Лілі, сонечко, але зараз просто не той час для цього.

— Але ж у вас повно місця. Я б могла жити в одній із кімнат для гостей. Ви навіть не будете знати, що я тут. Я б допомагала з усіма тими підгузками і могла б залишатися з дітьми, щоб ви могли кудись піти удвох. Я б могла… — Її промова вичерпалась, і вона просто переводила погляд з Делли на містера Трейнора і назад.

— Лілі… — Я м’ялася коло дверей.

— Ви не хочете мене бачити.

Містер Трейнор ступив крок уперед і спробував покласти руку їй на плече.

— Лілі, дорогенька, це не…

Вона відсахнулася.

— Вам подобається сам факт того, що у вас є онука, але ви не хочете, щоб я була у вашому житті. Вам треба… треба, щоб я була просто гостею.

— Лілі, просто зараз не той час, — спокійно сказала Делла. — Просто… Розумієш, я довго чекала Стівена — твого дідуся, і зараз для нас із дитиною дуже важливий момент.

— Без мене.

— Це зовсім не так. — Містер Трейнор знов спробував наблизитися, та вона не дозволила.

— Господи, ви всі однакові. У вас усіх свої маленькі ідеальні родини — закриті для сторонніх. Ніде нема для мене місця.

— Ну годі вже драматизувати, — почала Делла.

— Проваліться ви всі, — виплюнула Лілі.

Делла відскочила назад, очі містера Трейнора розширилися від шоку. Лілі вибігла за двері, і я пішла за нею, залишивши їх у тиші вітальні.

10

Я надіслала Натанові е-мейл, і він миттєво відповів:

Лу, ти що, на важких препаратах? Що за чортівня?

Я надіслала ще один, цього разу з подробицями. Його відповідь була вже спокійнішою.

Ото старий пес! І досі знаходить способи нас дивувати, ага?

Лілі не було два дні. Якась частина мене хвилювалася за неї, але інша раділа з можливості хоч якийсь час перепочити. Цікаво, коли вона позбудеться казкових уявлень про родину Вілла, чи спробує налагодити стосунки зі своєю сім’єю? Також я думала, чи зателефонує їй містер Трейнор, щоб спробувати владнати ситуацію. А ще цікаво, де взагалі вона поділась і чи має її відсутність якийсь зв’язок із тим хлопцем, що вистежував її навпроти мого під’їзду. Узагалі він мене непокоїв — особливо через те, як уникливо Лілі відповідала тоді на питання про нього.

Мене також турбувало те, що я так раптово пішла тоді з кав’ярні, де ми сиділи з Семом. Тепер мені здавалося, що я повелася надто емоційно та чудернацьки — не треба так тікати від людей. Я, мабуть, здалася йому саме такою людиною, якою намагалася не бути. Наступного разу, вирішила я, зустрінуся з ним після чергової сесії «Жити далі» та буду поводитися спокійно. Скажу «привіт» і загадково всміхнуся, як нормальна людина не в депресії.

Робота ледь тяглася. Прийшла нова дівчина — Віра, з Литви. Вона всю роботу виконувала з такою дивною напівусмішкою, наче знала, що недалеко скинули бомбу. Чоловіків називала виключно «брудними, брудними потворами» — звичайно, коли не чув Річард.

Він же взяв собі за звичку щоранку мотивувати нас «бесідою», після якої нам треба було стрибати, бити кулаками в повітря і кричати «ТА-А-А-А-АК!» Від цього в мене завжди збивалася перука, і він сердився — можна подумати, це моя провина, а не природна властивість нейлонових перук (а моя ще й погано сиділа). Щоправда, перука Віри залишалася нерухомою. Може, просто боялася падати.

Одного вечора після роботи я навіть сіла за комп’ютер і почала читати в інтернеті про проблеми підлітків — усе думала, чи можу якось зарадити тому, що сталося на вихідних. Багато писали про гормональні сплески, але не було жодної поради, що робити, коли шістнадцятирічна дівчина знайомиться з родиною свого померлого батька-квадриплегіка. О пів на одинадцяту я зрозуміла, що це марно. Я оглянула кімнату — майже половина мого одягу й досі лежала в коробках. Я пообіцяла собі цього тижня щось із цим