Doc 1 - Артем Чех
— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.
— Нічого, от посуд мию.
— Це я бачу.
Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.
— Я їх вже вимив.
— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?
— Не хотів.
— Ясно.
— Куди ж ясніше.
— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.
— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.
Варя сіла на чорний дубовий стіл.
— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.
— У неї все життя були проблеми.
— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.
Мене це неабияк здивувало.
— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?
— Рік тому.
— Ну, можливо, тобі здалося.
— Але не здалося!
— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…
— А з тим влаштувала істерику.
— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.
— Але ж я не помічала ніколи…
— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.
— А що це таке… мариптотрипо…
— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…
— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!
— Мене зараз хвилює інше…
Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.
— Ей, ви не заснули?
Ми не заснули.
— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.
Мені хотілося бути чесним.
— Я хотів би бути чесним.
— Ну?
— Ти.
— Не зрозуміла.
— Ти мене хвилюєш.
Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.
Нестерпно хотілося спати.
Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді бери і згрібай у жменю готову до вживання. Але ж не знав, не був упевненим, боявся, сам википав, розповзався м’якою желатиновою масою…
Приходили есемески від Боба, він запрошував мене до лісу на гриби та шашлики, запрошував з’їздити на два дні до Львова, але як би я не любив це місто, розколупувати емоції не хотілося. Я намагався тримати себе у руках, але образ Варі так і не виходив з голови. Навіщо, навіщо вона знову з’явилася в моєму житті!
На другий тиждень на мою робочу електронну адресу прийшов від неї лист, в якому досить стримано, але не надміру писалося про те, що адресу вона знайшла у журналі і що вже другий тиждень не може владнати з собою — руки її не слухаються, вона не може спокійно працювати, і було б непогано зустрітися, поговорити й розставити всі крапки над «і». Перший лист я проігнорував. Не відповів і навіть видалив його, таким чином очистивши совість — я нічого не отримував. Другий лист прийшов з відривом у три дні. Довелося відповісти. І ми, врешті-решт, зустрілися…
* * *
— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.
— Все закономірно, — відповів Дюша, згадуючи двотижневий марафон, коли він безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, він здався та пустив все за течією.
«Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш», — подумав він.
Вони зустрічалися тричі, іноді, коли Дюша був завантажений роботою, двічі на тиждень в його квартирі.
Щосуботи Варя їздила у психлікарню провідувати свою колишню подружку Машу, у якої була рідкісна і швидко прогресуюча форма хвороби Альцгеймера з нальотом шизофренії. Це трапилося після того, як згорів будинок на Олегівський разом з Фрідою Яківною, якій на той час уже виповнилося дев’яносто два. Маша сама ледь не згоріла разом зі своїми полотнами, які намагалася винести з полум’я, зовсім забувши про Фріду. Згоріли і всі годинники старої, які ніхто ніколи більше не був у змозі завести…
Після цього у неї сталася сильна істерика, а за місяць повного мовчання й замкнутості в маленькій кімнатці у гуртожитку на Воскресенці Маша почала себе дивно поводити, постійно все забувала, валандалася в одному спідньому житловим масивом, а під кінець з кимось заговорила. З ким — довгий час було ледь не таємницею, яку Маша свято оберігала від сторонніх вух та очей, втім лікарі швидко здогадалися.
Варя хотіла перевезти Машу до свого будинку, вважаючи, що у неказенному середовищі їй буде краще, і Маша навіть пожила чотири місяці в затишній, спеціально влаштованій кімнатці з нейтральним кольором шпалер та видом на невеличкий сад, але на той час Варя була вже вагітна, і Боб наполіг на тому, щоб Машу перевели назад. Звичайно, вони повністю оплачували лікування та доплачували санітарам й медсестрам.
Після лікарні Варя заїжджала до Дюші, і в ці хвилини вона відчувала докори сумління, ніжність, щастя, біль, ненависть. Уся палітра почуттів змішувалася в один сірий відтінок, який не дозволяв віддаватися пристрасті у повній мірі.
— Господи, — часто починала вона, — у мене ж дитина, порядний чоловік.
— Припини, — казав їй Дюша. — Ти доросла жінка, невже ти не розумієш, що це нормально?
— Це не нормально, навіщо ти впав на мою голову?
— Це ще хто кому впав, — цілував її Дюша.
— Мені страшно, Дюш. Чуєш, мені страшно. Я не хочу втратити сім’ю, а довго приховувати від Сергія я не зможу.
— Чому? Ти боїшся Боба?
— Та не називай ти його так! Терпіти цю його студентську клікуху не можу. Ні, я його не боюсь. Я боюся втратити його.
— Тоді виходь за мене.
— Придурок. Яким ти був десять років тому, таким і залишився. Я серйозно, Дюша. Мені справді страшно за себе, за своє майбутнє, за нас. У мене трирічна дитина, ти це розумієш?
— Я знаю одне. Ця дитина не моя, і від того я почуваюсь
