Doc 1 - Артем Чех

— Чого ти на мене дивишся? Постаріла? Постаріла.

— Ні, я не тому. Просто. Дайте мені якусь палітру. Ну таку, середню. Масляної.

Я придбав фарбу, невелике полотнище, пензлі й по-дався-таки додому. На бульварі зловив машину — їхати з іншими людьми бажання не було. Поки їхав, блідий і довгоносий водій намагався розважити мене якимсь новеньким анекдотом, але, побачивши мій задумливий настрій, відлип і увімкнув радіо.

Вже вдома на мене нахлинула небачена довгий час меланхолія. Сентиментальний настрій, який пробивав на сльози, мене неабияк дратував. Можливо, це наслідки незапланованого вихідного, що вибили мене з тонусу, в якому я перебував останні два місяці. Я почав аналізувати всі ті маленькі, але, зрештою, вагомі акценти, які сповіщали мені про існування минулого: невеличка, скоріш, просто дружня виставка Варвари, колишні друзі з університету, крамничка-галерея і навіть пісня, що грала у водія в машині. Господи, як же вона називалася, ця пісня? Щось старе, забуте, про щось вона мені нагадувала, якісь події випливали зсередини, зовсім, здавалося, забуті події. Ні, краще все ж таки класична музика…

Я стояв на балконі, знову накрапав дощик. Стало холодно, я зайшов усередину квартири, одягнений заліз під ковдру, дістав телефон і набрав номер мами.

— Мам, ти знаєш, — сказав я, коли вона зняла слухавку, — я свиня. От чесно, от не повіриш, але я дійсно вважаю себе свинею!

— Ти п’яний, сина? — запитала вона.

— Ні, мам. Я нормальний. Можна я зайду?

— Зайди, — сказала вона недовірливо.

За чотири хвилини я був у неї. Мешкали ми в сусідніх будинках.

* * *

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів я, згадуючи двотижневий марафон, коли я безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, здався та пустив все своєю течією. Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.

Це був день народження мами. Я знав, що мають прийти гості, якісь її друзі, можливо, навіть колеги.

Три дні я не міг знайти подарунок. Я просто не знав, що ж я міг їй подарувати. Я ніколи нічого їй не дарував, ніколи навіть не вітав, крім хіба дитячих років, коли наша сім’я, принаймні зовні, створювала образ гармонії та злагоди. Я не знав, чим цікавиться мама. Нещодавно я її чи не вперше у свідомому віці назвав мамою. Для мене існували лише пацани. Пацани — батько та матір, вони зажди були разом, навіть після розлучення вони не переставали бути для мене одним цілим. Пацани… а тут… мама. Врешті-решт для подарунку я вибрав щось нейтральне. Чотири глиняні глечики з колекції Артема Паранського, того самого, який виставляв їх у галереї. Здається, мама завжди вирощувала якісь квіти: алое, бегонія, ще щось невибагливе, тому мені спало на думку придбати саме глечики.

Було холодно. Лише на початку жовтня світило сонце та стояла тепла погодка.

Чи сподобався мій подарунок мамі — я так і не зрозумів, певно, ніколи і не дізнаюся, хоча зі свого досвіду міг припустити, що їй то було неважливо. Однієї моєї появи вистачило, щоб вона розплакалася. І знову мені захотілося її втішити, дати зрозуміти, що я лише її син, не більше, просто син, яких сотні мільйонів на всій планеті, але зі своєї ролі я ще не вийшов, костюм все ще сидів на мені, хоча жирний вазелін уже значною мірою торкнувся гриму.

Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:

— Нормально.

Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.

Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.

— Що? — не зрозумів я.

— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.

Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…

Тільки розповісти її не було кому…

Години дві ми сиділи за невеличким, вкритим пожованою скатертиною столом. Я переважно мовчав, Варя і Боб розповідали якісь смішні історії, дивовижні випадки, запивали все те вкрай солодким кокуром, Боб усякчас плескав мене по плечу, запрошував до своєї майстерні, пропонував разом з ним та Варею поїхати в листопаді до Кракова на якусь його виставку, жартував з приводу моєї давньої закоханості у Варю.

— Це ж скільки років пройшло? Вісім? Чи дев’ять?

— Десь так, — фальшиво посміхався я.

— Десять! — певно підрахував він. — Це ж треба. Я тебе добре пам’ятаю. Ти таким був досить… як би це правильно… досить юним…

— Так, мені сімнадцять було.

— Тоді я тебе взагалі інакше як дитину сприймати не міг, а зараз ми і у віці зрівнялись.

— Так, — казав я, чухаючи виделкою голову.

— Ти, цей, заходь до мене обов’язково.

Я промовчав.

— Сина, ти зайди, це ж цікаво. Репортаж зробиш…

— Мам, — відмахнувся я.

— А чого? Зайди.

— Про