Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
А потім була ще вулиця Тиха, 1. Я описала той будинок у романі «Гірчичне зерно». Там відбувався столітній бал, тобто бал раз у століття. А в реалі — там знаходилось приміщення товариства «Бойківщина». У 1985 році я крадькома перечитала в Дрогобицькому музеї всі випуски «Літопису Бойківщини» і це стало для мене першим пробудженням до майбутніх мандрів. То була рушниця, яка вистрелила у 2012 році.
У вересні до мене приїхала Юля Мельникова, письменниця з Орла. Вже на презентацію книжки «Львів самотніх сердець», яку я переклала. Моє бажання побачити Самбір, з якого почався похід Лжедмитрія на Москву, співпало з її і бажанням Лани Перлулайнен, моєї подруги-письменниці. Ми хотіли знайти місце, де був королівський замок, яким опікувався Юрій Мнішек, батько Марини. Мав він бути на території лікарні. Взагалі, місцеві краєзнавці байдуже ставляться до ролі Самбора в цій найфантастичнішій авантюрі XVII ст. Колись у Москві я купила книжку Костомарова про період Смути і хотіла розібратися в цьому питанні. Думаю, самбірським міщанам було байдуже, коли Лжедмитрій вирушив з їхнього міста на Москву. І так само байдуже зараз. У Самборі так і не з’явився музей власне міста, але там створили музей «Бойківщина», куди я давно збиралася потрапити.
Отож, наш десант висадився у Самборі й ми пішли до центру через парк. Юля колись написала фантастичне оповідання про Самбір, то розчарувати її було неможливо. Я те саме відчувала, коли потрапила в Кеніґсберґ-Калінінград, уже написавши роман про нього. Відчуття загострені, серце схвильоване, і вся дорога всіяна знаками.
Хліб. Видовжені житні буханці трикутної форми, які ми знайшли тільки в одному гастрономі. Виявилось, що це монастирський хліб, який печуть в Рудках. Ніколи такого не бачила. І на смак він не дріжджовий.
Перехрестя біля міліції, де посеред клумби стоїть ажурний телеграфний стовп, якому, певно, більше ста років, бо схожий, тільки вищий, я бачила в Бориславі. Внизу чавунна будка для монтера, і сам стовп прикрашений кошиками з квітами та електричними гірляндами. Якби не Борислав, я б не звернула увагу на це диво. Ми пішли за дротами, але більше таких стовпів не було.
Перше, що ми побачили, піднявшись угору до Ринку, це костел Йоана Хрестителя, який пам’ятав Мнішеків, але брама була зачинена. Ми дивились знизу вгору, відчуваючи свою мізерність, бо вуличка була вузька, крута, і ми вирішили зайти з тилу, піднявшись угору. Але там на подвір’ї нас зустріла старша черниця-полька, яка подивилась на нас суворо, бо внутрішнє подвір’я не було призначене для простих смертних. Вона нічого не сказала, але ми все зрозуміли. Я згадала, що, будучи царицею московською, Марина Юріївна надіслала сюди два срібні свічники, і що тут вона, певно, й виховувалась і уважно слухала настанови отців-єзуїтів, яким довіряла більше, ніж рідному батьку. Згодом, єзуїти набули дуже великої ваги в Самборі, заснували тут колегіум, що був трохи далі, за Ринковою площею. Самбір був їхнім тріумфом в Галичині, а всі претензії до нього й скарги давно забуті.
У якогось російського блоґера я читала, що Самбір — класичне галицьке місто з усіма його архітектурними атрибутами, але так воно виглядає на позір, і архітектура насправді не створює образ міста. Самбір — це місто на шляху з Угорщини, місто прибульців і воїнів. Тут не було солі, не було східних купців з їхнім неймовірно привабливим товаром, зате тут легко готувалися змови, які згодом змінювали світ. Мабуть, тому єзуїтам тут так добре й велося. Не дуже велике місто, але й не мале, саме для того, щоб зібратися з силою і вдарити.
Скільки ж я тут не була? Певно, двадцять років. Зішкрябано пил із фасадів, ратуша із сірої стала біло-рожевою і набула легкості, а вежа її наче стала вищою. Будинки на площі теж ожили, але якщо ратуша була гідною Львова, то вони — низенькі й провінційні, щоправда, в одному місці була гарна ґалерея між будинками, щоб потрапити туди, треба було відчинити двері. Зрештою, будинки були ХІХ—ХХ ст., куди їм до півтораметрових стін на львівському Ринку. І всі ці крамнички непотрібних речей…
Ще один знак — костел св. Станіслава XVII ст. на площі, де тепер органний зал і виставки. Не знаю, що це було. Як тільки ми туди увійшли, я раптом відчула крижаний холод і мене нестерпно почала боліти й без того застуджена голова. Приязний хлопець, що охороняв виставку світлин, почав щось оповідати, але через 5 хвилин я вилетіла звідти як куля. Ніколи зі мною такого не було. Біль був такий нестерпний, що я побігла геть, і Лана з Юлею ледве мене наздогнали. І ще я відчувала непереборний страх в цьому вже атеїстичному місці. Бо якби в церкві, то ще можна було б зрозуміти. Хтозна, може, саме це місце, якась генетична пам’ять про нього змушували мене відкладати свій похід до центру Самбора. Що ж там було? Це ще колись мені відкриється.
Потім я з того всього забула у кав’ярні фотоапарат, добре, що ніхто не помітив його на лаві, встигла забрати. І вже не хотілося вештатися по Ринку, нам ще треба було знайти музей «Бойківщина» і місце, де був королівський замок.
Музей був поруч на гарній тихій вуличці, а коло нього пам’ятник Андрію Чайківському, яким я зачитувалася в дитинстві, але тоді не могла пов’язати його «Олюньку» з нашими краями, з Дністром, який побачила вже дорослою. Мене ніколи не возили в Самбір, хоч він ближче до Урожа, ніж Дрогобич. Сьогодні я вперше зосередилась на самому місті, намагаючись вловити його пульс. Біда нашої історіографії в тому, що вона не створила єдиного потоку історичної свідомості. Поляки пишуть про поляків, українці пишуть про українців, євреї пишуть про євреїв… Ось така вся галицька історія, яку пишуть різні народи. Ми навіть не можемо собі уявити інший підхід, інше бачення цієї історії, яка ділить міста й села на середньовічні дільниці за етнічною ознакою. Тому мені видався таким рідним і близьким Єрусалим.
Музей був розташований у колишній парафіяльній школі, великій
