Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
Світило сонечко, пахло травами й квітами. Я всілася на скошеній галявині відпочити, і помалу довкола мене почав змінюватись краєвид. Я сиділа на подвір'ї палацу, чи, може, то була головна зала? Це не так важливо. Я пробиралася сюди через глибочезні рови, рештки стіни були над ровом, значить, це таки була зала, внутрішня частина палацу. У XV–XVI ст. ця місцевість теж належала Гербуртам, але замок збудували Тарло, а на початку XVII ст. тут оселились Мнішки. Юрій Мнішек, батько Марини, був справжнім Мідасом: гроші так і липли до його рук. Однак нічого по ньому не залишилось в Галичині. Жадібність і ненаситність завжди закінчуються руїною.
26 травня 1604 року Лжедмитрій попросив руки Маріанни, можливо, я навіть сиджу зараз на тому місці. Для мене число 26 завжди було фатальним, і в нумерології воно віщує великі тектонічні зсуви. Якби не підтримка Мнішеків, хтозна, чи була б ця авантюра, якій, правда, так і не вдалося змінити цивілізаційний хід історії, бо візантійщина не могла сприйняти західноєвропейські буржуазні цінності. Ось зараз я пишу ці рядки вже у XXI ст., але нічого не змінилось. Та сама візантійщина, ті самі арґументи. Виделка в руці цариці Московської Марини переважила здоровий глузд. На початку XX ст. замок ще був цілий, хоч і розграбований. Але в Першу світову російський генерал, довідавшись, що тут бував Лжедмитрій, наказав випустити двадцять артилерійських снарядів. А кавказька дивізія зґвалтувала всіх жінок в околицях Ляшок Мурованих. Така ось помста.
Хоч замку й не існує, але його контури проступають все одно. Ось тут був канал, що сполучав Стривігор із замком. На горі парк, який створив Мнішек за європейським зразком. Цей чоловік був безмежно амбітним і пожертвував однією зі своїх дочок, яка була спершу романтичною дівчинкою, але під кінець свого короткого життя стала справді королевою. Правда, проклятою королевою.
Восени 2013 року ми, українські письменники, приїхали сюди. Купа людей повела нас показувати руїни. У траві лежав відколотий величезний герб Мнішків, а трохи віддалік нам показали засипаний підземний хід. Потім між двома костелами XVIII ст. — Марії та Йосифа бард Ігор Жук вперше виконав пісню на слова Яна Щасного «Пастуше, пастуше», текст якої я знайшла в «Геркулесі Слов’янському». Муроване для мене як високий звук, що постійно бринить у небі.
Стара Сіль
Коли я думаю про Стару Сіль, мене огортає дивне почуття розгубленості й провини. Я просто не знаю, що мені робити з цим розтраченим скарбом. Може, мені слід було не їхати в Добромиль, а вийти дорогою в Стару Сіль і там залишити своє серце? Бо чому все, що я бачу в Старій Солі, мене так ранить? Від моєї колишньої однокурсниці, в якої чоловік втратив мову від інсульту і яка так лагідно каже до нього «Івасю», від тих двох кошенят, які я відвезла до директора тамтешньої школи, ще зовсім маленьких, бо я мусила рятувати їх від інфекції, і не знаю, чи врятувала, від того, що сіль у Старій Солі вже скінчилась, і вітер гуде в покинутих колодязях і тунелях, від вілли «Анна», з якої зробили психлікарню… Мені так і не вдалось охопити оком усе село, хоч я й вилізла на пагорб, де цвіла шипшина і пінився бузок на чиємусь порожному осідку. Я весь час почувала себе стиснутою в материнській складці двох узвиш, бо потрапляла знову і знову сюди не сама, а з екскурсіями, і тільки один раз я відчула якесь просвітлення, коли опинилась нарешті сама і сиділа під дзвіницею церкви св. Параскеви, збудованої ще 1440 року. Не тому, що там було затишно, гарно, а тому, що в цій церкві могли хрестити, вінчати когось із моїх предків, волохів Басарабів, нащадків молдавських господарів, що володіли тут соляними криницями. Отут я відчувала себе захищеною, і все співало довкола мене літом, і дихало силою благодаті.
А решта… Решта було не моє. Коли я проїжджала вперше повз зруйнований костел, з гніздом буська довкола хреста, то хотіла зійти. Згодом мені вдалося потрапити всередину, коли почались реставраційні роботи. Прийшов служка і відчинив нашій групі.
Костел св. Михаїла всередині був моторошно прекрасний — з місцем для органу, зотлілими дерев’яними ґалереями, оголеною цеглою, незрозумілою будовою. Нутро нагадувало печеру чи лоно, з плавними, якимись жіночими лініями. Виявилось, що частину його складає каплиця св. Анни з XIII ст., а сам костел відбудовано після зруйнування його Хмельницьким. Часом я думаю, що військо Хмельницького приклало руку до зруйнування чи не кожного костелу, бо мешканці не завжди мали чим відкупитись, або не бажали. Дивна то була війна, більше релігійна, ніж визвольна. Посеред костелу було чисте місце, обтулене запонами й білими коругвами, з сучасним вівтарем для тих небагатьох римо-католиків, що пережили лихі часи XX ст.
Я бачила чимало костелів у своїх мандрах, але цей був найдивніший. У ньому було щось справді дуже слов’янське. Такий костел не могли збудувати в Німеччині, чи Франції, чи Італії. І цей бусьок нагорі. Я бачила, як поміняли дах, але гніздо все одно залишилось. Напевно, старосільські жаби мають солонуватий присмак, як вода в цих криницях. Три тисячі років тут без перерви видобували сіль, аж до середини XIX ст. Страшно уявити. Від білих хорватів до поляків. Я колись писала статтю про галицьку сіль. Історія Галичини — це історія солі. Видобутку й продажу. А ще історія випасу худоби, яку приганяли аж з Волощини.
Мій дідо знав більше, ніж знаю я. Він був славного роду, але рід розтеребився, поринув у непам’ять. Басараби досі живуть в Старій Солі. Але мені чомусь страшно зазирати в цю колиску.
Колись Мирон Іваник показав мені, проїжджаючи віллу Анни, сецесійний будиночок вбік від траси, з перекособоченим флюгером, дуже легкий і ошатний. Це нібито місцевий поляк-багатій побудував його для своєї коханки в 1911 році. Мирон розповів те, що ніколи не розповіли б мешканці Старої Солі, й про що я не читала у товстому збірнику, присвяченому Старій Солі, виданому за гроші іншого багатія, «нового» українця. У 1939 році родину поляків, що мешкала у тій віллі, виселили. Не знаю, про яку жінку йдеться, навряд чи то була та сама, але досить того, що вона покинула будинок. І поки йшла, на
