Після кави - Абдул Рашид Махмуді

Але незабаром ця проблема вирішилася, коли одного разу в клас увійшов директор і, як завжди, попросив вчителя та учнів встати. Коли вони присіли, директор назвав Мідхатове ім’я. Потім поплескав його по плечу, потис руку й привітав з успішно складеними іспитами. «Ваш однокласник отримав найвищі оцінки в першому та другому семестрах, і я впевнений, що він досягне відмінних результатів на іспитах у кінці року. Тож мені приємно нагородити його цією скромною нагородою». Нагородою була авторучка та добірка книг. Одразу авторучка! Для Мідхата мати авторучку було нездійсненною мрією, і ось тепер він тримає її в руках.

Щойно директор пішов, пан Шафік, учитель арабської мови, знову викликав Мідхата, поставив його поруч, і звернувся до класу: «Я отримав кілька скарг на учнів, і я знаю, хто вони. Я чув, що вони докучають Мідхату й принижують його». Учитель зупинився на мить, поки його голос не пролунав у кімнаті. «Тож я звертаюсь до цих негідників, щоб сказати: Мідхат, який стоїть поряд зі мною тут, — найкращий з-поміж вас. І відтепер він під моїм захистом. Якщо хтось спробує образити його словами або вчинками, я вважатиму це особистою образою. І якщо я почую ще хоч одну скаргу на когось із вас — а ви знаєте, кого це стосується, — то клянусь всемогутнім Аллахом, у мене не буде іншого вибору, як узяти батога до рук й покарати. Ви мене чуєте? Ви чуєте мене, звірі? Я попереджаю!»

Усі розуміли, що саме пан Шафік мав на увазі про покарання. На цього вчителя адміністрація школи поклала нагляд за учнями та за дисципліною, і йому дозволялося карати неслухняних батогом у разі потреби. Усі знали, що він користувався цією владою часто. Адміністрація школи звернула увагу на те, що деякі учні створили групу під назвою «кажани» й тероризували решту учнів у школі або нападала на декого з них за межами навчального закладу. Пану Шафіку сказали, що вони вчиняють крадіжки й задираються до дівчат, які йдуть до школи. Після проведення необхідних розслідувань пан Шафік викликав батьків негідників на ранкову лінійку, щоб ті бачили, як їхніх дітей шмагають.

Мідхат побіг зі школи до магазина свого дядька Салема. Він поділився радісною новиною й похизувався своїми призами, зокрема авторучкою. Отримати цю ручку було складно, оскільки учень початкової школи зазвичай користувався гусячим пером і не мав авторучки до середньої школи, і то лише якщо йому пощастило.

— То що скажете? — запитав він свого дядька Салема.

— Добре, — категорично відповів Салем. — А тепер біжи додому.

Мідхат був приголомшений цією байдужістю. Він пишався успіхом, пишався, що його похвалив директор, що підтвердив пан Шафік. І хлопчик очікував, що дядько Салем тепло привітає його або скаже якісь підбадьорливі слова.

— Це все? — запитав він Салема.

Реакція Салема була категоричною:

— Чого ти ще хочеш, негіднику? Якщо ти досяг успіху, ти зробив це лише для себе.

Маріка відчула роздратування й збентеження, побачивши, що надії дитини зруйнувалися, коли він не відчув підбадьорення. Але вона намагалася виправдатися перед хлопчиком. «Твій дядько добрий і великодушний чоловік, але він примхливий, — говорила вона. — Не звертай уваги на те, що він говорить, і не засмучуйся через нього». Утім, досвід навчив Мідхата, що Салем був щедрим тільки при сторонніх. Якщо він просив щось у свого дядька, то Салем кричав на нього й проганяв, але якщо звертався до Маріки — наступного дня розмова була іншою...

— Що ти говорив учора ввечері? — питав Салем. — Що ти хотів?

— Нічого, — відповідав Мідхат. — Я нічого не хотів.

— Скажи мені, сучий сину, — наполягав Салем. — Що ти хотів?

Мідхат затинався, коли відповідав.

— Я маю на увазі, я хотів сказати... мої черевики занадто тісні, і через них у мене мозоль на нозі... і...

— Так ти хочеш нові черевики? — кричав Салем. — Є те, що є! Тоді чому б тобі просто не сказати? Або кіт з’їв твій язик?

Далі не треба було продовжувати, оскільки все зрозуміло, і нові черевики будуть куплені або пошиті.

Сальва була чудовою супутницею, коли вони йшли разом у магазин. Салем був у захваті і кидав усе, обнімав свою милу дівчину й садовив її собі на коліна, потім відправляв когось купити солодощів, щоб нагодувати трьох або чотирьох дітей. Мідхату, звісно, перепадало трохи смаколиків, але він відчував заздрість до Сальви, принаймні до тих пір, поки не нагадував собі, що він хлопець і що так балують тільки дівчат.

Зрештою, ніхто не сумнівався, що Салем був гоноровим. Він був чудовий тільки в гарному настрої! Це розумів кожен, хто бачив, наскільки ретельно той готував кальян після обіду. Чоловік стояв обличчям до вікна у своїй жилетці з довгими рукавами й мішкуватих білих штанях, змочував тютюн і кришив його, спритно й з великою обережністю викладаючи на вугілля. Потім він ішов на кухню, щоб принести вугілля й акуратно розкласти його на тютюн. Крізь ніздрі підіймався дим, і вся його постать свідчила про радість і задоволення. У той момент Мідхату здавалося, що якби він про щось попросив свого дядька Салема, то б той зголосився без жодних вагань. Але він ніколи не наважувався спробувати, вважаючи за краще залишити свої прохання для Маріки, а сам із захопленням спостерігав за тим, що відбувається. Чоловік був високий, красивий, завжди елегантний, і його всі завжди слухалися. Сусіди на площі Аббаса боялися його, але Салем їм подобався. Дехто з них, особливо офіціанти, що доставляли його замовлення в магазин, мирилися з поганим настроєм клієнта, з усмішкою приймаючи його вульгарні прокльони. Продавці фруктів чи риби на Міср-стріт завжди пропонували йому найкращі продукти; ніхто не наважувався обдурити його чи дати гіршого ґатунку. Іноді він вирішував проводити літні вечори вдома й знімав верхній одяг, включно з фескою, яку завжди носив. Він лягав на ліжко біля Маріки, щоб поговорити з нею, або співав їй одну зі старих пісень шейха Салами Хіджазі чи шейха Саїда Дарвіша. Він не був в захваті від Абдельвахаба чи від Ум Кульсум[29], якщо тільки пісню не написав шейх Закарія Ахмед. У ті щасливі миті Мідхату дозволялося сидіти на краю ліжка, так близько від дядька Салема, що він міг торкнутися його ніг. Хлопець був вражений тим, наскільки він ніжний і чарівний. Він хотів би тримати його за руку чи лягти поруч.

Здавалося, що любові Маріки йому замало, а те, що він почав по-своєму любити місто не