Синхрон - Інгеборг Бахман
Пополудні вони разом пройшлися трошки горішнім маршрутом № 1, але пан Матрай, який знав ліс краще за неї, зійшов з нумерованих маршрутів, і назад вони повернулися кружною стежкою, якої вона не знала, вона досить знесилилась, бо вони, як на неї, йшли надто повільно й розмовляли, як то часто бувало, про майбутнє. Майбутнє для пана Матрая означало поміркувати, як залагодити все для дітей, і ще раз довідатись, чи Елізабет не змінила думки, щодо будинку, але вона її не змінила, тож будинок успадкує Роберт. Коли пан Матрай зупинявся, то запитував: Доведи, що не все забула. Що це за дерево, і скільки йому років? По чому видно його вік? Елізабет знала ці запитання, але відповіді на них знала чимдалі гірше, природа її й раніше не цікавила, і вона, власне, не могла впізнати, що то ясен. Також і на природознавчому навчальному маршруті, де біля всіх важливих дерев висіли для школярів таблички, з назвами, німецькою і латиною, походженням, специфічними ознаками, вона хоч і пробігала з цікавістю очима написане, але швидко розверталась і думала про що завгодно. Найбільше її цікавили стежки, перехрестя, розгалуження і час, як наприклад, скільки займає шлях від перехрестя 1—4 до узгірка Ціль, і позаяк їй ніколи не треба було стільки часу, як було зазначено на табличках, то її цікавив лише час і за скільки вона здолає шлях. Вона ніколи б не пішла до лісу без годинника, бо кожні десять хвилин дивилася на годинник і рахувала, скільки часу вона вже йде, на яку відстань зайшла і яким шляхом їй ще піти.
Цього вечора вона рано пішла до себе в кімнату й відразу заснула, це вперше, коли вона відчула спад напруги, судома ослабла, бо вона надто довго судомно трималася рівно, а тому вранці прокинулась перша й приготувала сніданок, написала кілька рядків батькові й подалася через Келлерштрасе до другого, дальшого початку дороги № 1. Не зустріла нікого, бо люди не заходили далеко від міста, вигулювали дітей і собак, а лісом ніхто не ходив, до озера всі їхали автомобілями, як і всюди. Дітьми вони завжди ходили з батьками цими стежками, бо панові і пані Матраям ніколи б не спало на думку їхати трамваєм, хіба що назад, або коли йшов дощ, але до озера йшлося пішки, і вони ніколи не зупинялись на великому міському пляжі, завжди йшли далі до невеличкого пляжу Марія-Лоретто. Озеро й Лоретто були для Елізабет як одне ціле, хоча довгі прогулянки лісом вона малою дівчиною не любила, сприймала їх як щось нецікаве, непотрібне і втомливе, а полюбила лише тоді, коли, перебуваючи в усіх тих містах, що були такі «супер», побачила цей ліс по-інакшому, як єдиний куточок на світі, де було тихо, де ніхто не гнав її в шию, щоб вивідати щось потрібне, і де ніхто не гнався за нею вслід з телеграмами і щонайрізноманітнішими дорученнями й завданнями.
День був похмурий, вона перекинула через руку старого дощовика, взула старі черевики, які вона завжди залишала в Клаґенфурті, коли від’їжджала, але забула одягнути Робертові або батькові шкарпетки, а тому надто часто ковзалась у черевиках, через тоненькі панчохи, й незграбно просувалась уперед.
Вона не почувалася в цьому лісі як вдома, їй щоразу доводилось по-новому вивчати карти туристичних маршрутів, бо відчуття туги за домом було їй невідоме і не через тугу приїжджала вона сюди, тут ніколи нічого не мінялось на краще, вона приїжджала заради батька, і це було щось цілком очевидне і зрозуміле для неї і для Роберта.
Коли вона поїхала до Відня і почала працювати, то мала ту нетерплячість, те властиве багатьом нестримне бажання реалізувати себе в далеких краях, і працювала так багато і до того ж добре тільки тому, що завдяки роботі сподівалася на чудо, що станеться чудо й вона подасться кудись далеко, спочатку навіть не було зрозуміло, що з неї вийде, але завдяки своїй енергійності вона домоглася місця в редакції, відповідала на дзвінки й передруковувала тексти в одному з тих поспіхом заснованих журналів після війни, які невдовзі позакривались, і за якийсь час писала невеличкі репортажі, не знала лишень, що не має особливого таланту до писання, але цього ніхто не зауважував, бо інші теж не могли похвалитись особливими талантами. Натомість її палке завзяття було таке переконливе, що її вважали здібною, а тому вона знайомилася з багатьма людьми, гасала повсюди з фотографами, ламала голову над «story» чи над текстами до фотографій, знайомилася з дедалі більшою кількістю людей, і її любили. Вона не мала ніякої путньої освіти і відчайдушно зважувала всі за і проти, думала все-таки вступати до університету, але було вже запізно для неї, а віра в чудо була така сильна, що вона з несамовитою швидкістю схоплювала все, а тому її вважали ерудованою, хоча вона мала щонайбільше поверхові знання про все на світі, власне, схоплювала все, що на ту мить було актуальним і про що дехто з її друзів справді щось знав. Тоді вона долею випадку вперше опинилась у відрядженні з фотографом, який дорогою захворів, і вона, занепокоєна, що горить така важлива «story», почала фотографувати і, як завжди, все схоплювала на льоту. Тоді випадково окреслився напрям у її житті, бо фотографувала вона краще, ніж писала, і ще не могла знати і навіть не здогадувалась, що це дасть їй змогу просунутися далі, ба навіть дуже далеко догори. Остаточно ж стало зрозуміло лише тоді, коли до Відня приїхав німецький фотограф, Віллі Флекер, який уже мав ім’я, а одного дня раптом узагалі не мав більше ніякого, і після нетривалої співпраці
