Синхрон - Інгеборг Бахман
Елізабет знову прийшла до тями перш ніж заснути, спустилась тихенько до кухні й накрила стіл на сніданок, щоб пан Матрай принаймні хоч раз розпочав свій день по-інакшому, так, як колись давно, але думками вона була ще в Лондоні, в лабіринтах лондонських універмагів, а не в ідилічних спогадах з сімейного альбому, зі свіжими булочками й теплою кавою. І чому їй стало погано, коли вони їздили ескалаторами вгору і вниз, повз сотні тисяч товарів, а в кофі-шопі, де вони стали до довгої черги, щоб купити чаю і яєчню з шинкою, її охопила паніка, а Ліз щаслива, що їй ще вдалось знайти два місця поряд, посеред жахливих старих жінок, перед якими стояли тарілки, повні тістечок і сендвічів, і які з апетитом поглинали все те, від чого можна було хіба що втратити апетит, тарахкотіли й теревенили, наче знайшли найзатишніше місце на світі, старі жінки, серед яких багатьом було стільки ж років, що й Елізабет, але інакших років, безформних і смішно вдягнених. Елізабет до яєчні не доторкнулась, сиділа, мабуть, бліда як стіна, бо Ліз обережно мовила: відчуваю, що ти вся виснажена, тобі хочеться, мабуть, відпочити, зараз відведу тебе до готелю. Елізабет відповіла прямо: так, вибач, більше не витримаю, на жаль. Дорогою, коли вони розмірковували, що можна відкласти на завтра, Ліз нерішуче мовила: розумію, Лондон, звичайно, не Париж чи Нью-Йорк, і ми знаємо, скільки в тебе було роботи, думаю, що приїхати коштувало тобі неабияких зусиль, але без тебе Робертові було б сумно і мені також, і ще хочу тобі сказати, що я точно знаю, що Роберт мене… оце все, його рішення, завдяки тобі, і ти мені подобаєшся, але не лише тому; я тебе справді люблю.
Елізабет обняла її швидко і з вдячністю, бо в тому була доля правди, що Роберт хотів знати, чи Ліз їй сподобається, і вона прямо нічого не сказала, але дала зрозуміти, що Ліз їй подобається, і тепер у неї є братова, звучить доволі жахливо німецькою, і вона подумала, що нехай у неї ліпше буде «sister-in-law», сестра за законом.
Під час розмов про Париж вона мусила вважати. Ліз з Робертом їздили якось на вихідні до Парижа, і Париж був для неї «супер». Елізабет слухала, всміхаючись, бо її Париж був далекий від «супер», але вона теж колись уперше була в Парижі, і хоча вона його б так не назвала, але все ж мимоволі подумала, що двадцять п’ять років тому Париж також був чарівний, коли ще не мав сили покласти до домовини її різні життя і стількох людей. Загалом для Елізабет більше не було місць, які б не завдавали їй болю, а в цієї милої маленької особи є ще кілька міст попереду, якими вона захоплюватиметься і в захваті вважатиме їх усі цікавими й гарними.
Завтра їй не треба відразу йти горішньою дорогою до озера, буде, мабуть, забагато, але на Вальдвірт чи принаймні на Кальварію вона може піднятися, вона вже кілька тижнів не дихала свіжим повітрям, не ходила пішки, і пан Матрай вже знав, що Елізабет щоразу мусила «набігатись», коли приїжджала додому, не йшла до міста, а відразу за домом завертала до лісу. Раніше вони часто ходили разом та й тепер другий раз вона пішла прогулятися з ним, але на вранішню прогулянку пішла сама, бо ж вона, на думку пана Матрая, жене, а такого темпу він уже більше не може витримувати.
Вночі Елізабет зірвалася зі сну, здалося, що вона досі в Лондоні і що не може сказати батькові, і Робертові теж не може, як їй було погано,