Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

ходу. Перекинута через спинку стільця сукня — про її недбальство. Ілюстровані газети на підлозі теж біля ліжка. Увімкнута електрична лампочка над трюмо. На нічному столику півсклянки мінералки з пухирцями газу й слідами губної помади по краях. Все це промовляло і про її присутність, і про відсутність. Погано закручений кран, що крапав у ванній кімнаті. І коли за добрі півгодини після інвентарного опису я притюпав до своєї кімнати і влігся на ліжко, то, хоч і не бувши мрійником, відчув таке всеохоплююче раювання — і фізичне також, — як колись, дуже давно, після любовного побачення, коли я навшпиньки виходив зі спальні моєї заснулої дружини.

Та вернімося до фактів: хоч моя невістка відтоді регулярно відвідувала лекції Французького Інституту й часто зустрічалася з Аннамарі, своєю французькою подругою, і її знайомими, навіть бувала в університеті на лекціях з угорської мови, а ввечері іноді ходила з Тамашем до театру, я зі спокійною душею можу повторити, що період одужання був, либонь, найщасливішим періодом моєї старості, а може, й життя.

Я жив з притлумленими бажаннями, як і належить моєму вікові й набутому з роками лицемірству, і тому завше отримував більше, ніж того прагнув. Якщо цілий день будинок був порожній, то в обідню пору він по вінця наповнювався сміхом Катрін, її вдоволеним зітханням над тарілкою, вже не кажучи про те, що ми інколи разом вечеряли. А що внаслідок хвороби у мене погіршав зір і багато читати я не міг, дні мої перетікали, сказати б, у сомнамбулічному стані, з короткими пробудженнями — двічі на день. Та я міг би сказати й так: у щасливому очікуванні, з ранку до обіду, від обіду до вечора.

Нині, коли пишу ці рядки, мені важко пригадати, скільки часу тривало це райське життя. Здається, більше, ніж може уявити собі звичайна людська фантазія. Скажімо, місяці зо три?.. шість місяців?.. Хіба мало для щастя? Наприпочатку весни в мої двері постукав син Тамаш.

— Ви добре почуваєтеся, батьку?

— Чудово.

— Ще не хочете спати?

— Якби й хотів, синку, заснути, то не засну.

— Я маю до вас прохання…

— Ти мене лякаєш, хлопче. Ти, видно, в чималій скруті, якщо вирішив…

— З важким серцем…

— Я слухаю, кажи ж нарешті!

Я аж ніяк не був нетерплячий, але вже запідозрив погане, певна річ, не знаючи, звідки прийде й куди поцілить удар. Непокоїло мене й те, що Тамаш прийшов до мене сам, без дівчини. Чи не посварилися, питав я себе. Та це справа лише двох. Тоді звідки ця важкість у грудях, паралізуючий шок лихого передчуття, яке виправдало себе такою мірою, що, почувши повідомлення Тамаша, я заледве зміг приховати свою раптову млість? Аби закінчити з цим, коротко підсумую: вони забажали перебратися від мене.

— Ми б хотіли переїхати від вас, татусю, — мовив Тамаш.

Аби приховати своє збудження, я повернувся до нього спиною й підступив до вікна.

— Чому?

— Хочемо стати на власні ноги, тату.

— Ти й так стоїш.

— Лише на одній, тату. А я хотів би переконатися, що можу прожити, розраховуючи тільки на себе.

— Інших причин немає?

— Кажучи, що хочу стати на власні ноги, татусю, я лише збив докупи найрізноманітніші моральні і практичні наміри. Якщо дозволите, перерахую.

— Кажи! — мовив я.

Я почувався зле, повернувся до ліжка, сів. Знаючи ґрунтовність думок і висловів мого сина, я бачив, що навстоячки мої ноги не витримають. Як і серце, з ним треба обережніше.

— Кажи! — сказав я. — Сядь!

— Я не хочу до кінця життя жити за ваш рахунок, за ваші гроші, тату…

— До кінця твого життя?.. Це ти вдало сказав. Ну, продовжуй!

— Вибачте! Я знаю, що ви, не рахуючи…

— Якщо знаєш, то перейдімо до наступної ланки! Добре?

— Це не так просто для мене, татусю. Людині необхідно довести власну силу й життєздатність, якщо вона не хоче «до кінця життя» — перепрошую! — лишитися синком відомого письменника.

— Ви навіть не підозрюєте, добродію, як швидко про мене забудуть після моєї смерті. Ну, провадьте далі!

Навіть не слухаючи його, я вже знав, що я знищений, розгромлений. Знав з першої хвилини, як мій син увійшов до кімнати. Дарма, що крізь вікно линув легкий вечірній вітерець, а за вікном мої улюблені пашаретські дерева…

— Мені неприємно, тату, — мовив Тамаш, — що ви так мало цінуєте…

— Ціную, синку, ціную. Та дозволь перейти до практичних речей! Ми, другорядні писаки, не любимо літати в хмарах.

Лише тепер Тамаш сів: очевидно, для нього, як людини високоморальної, наступна частина розмови була найтяжча.

— Кімната нагорі для вас замала? — спитав я, аби підштовхнути розмову.

Тамаш скромно ковтнув слину.

— Замала, тату. Після роботи я хотів би попрацювати удома, та удвох в одній кімнаті ми несамохіть заважаємо одне одному.

— Ну-ну, — мовив я гірко, — заважаєте одне одному? Хто б міг подумати!

Тамаш глянув на мене допитливо і не відповів.

— Перебирайтеся на перший поверх! — сказав я. — Їдальню й вітальню можна легко переобладнати на кабінет і спальню… Або, ще простіше, я можу переселитися на другий поверх.

— Ви глузуєте з мене, тату, — сказав Тамаш. Було видно, що образився. Я й справді його образив, визнаю, але вголос про це не сказав. Чи схвильована людина не може бути дещо несправедливою?

— З вашого дозволу, тату, я продовжу. Нам затісно в кімнаті, бо Каті вагітна.

— Вагітна?

— На третьому місяці, батьку.

— Справді?

— Справді, тату.

— Ви були в лікаря?

— Були.

Кінець дівчині. От чорт! Я знову всівся на ліжко. Кімната разом зі мною описала коло, але невдовзі спинилася. Я сподівався, що Тамаш не зауважить моєї схвильованості. Він сидів переді мною,