Любий бо-пер!.. - Тибор Дері
Правда, на той час мій стан уже істотно покращав, я щодня вставав по кілька разів на годину-дві, навіть човгав садом з чорною Жофиною хусткою на плечах, кілька разів обходив будинок. Мої ноги ще злегка тремтіли, усі мої зіржавілі органи скрипіли, наче деталі роздовбаної машини, і тільки мозок, скаржитися на який у мене не було підстав навіть у розпал хвороби, — працював порівняно добре, працював, на жаль, і вночі, наперекір усім снодійним. Мабуть, тому я відгадував кожну думку Жофі — це було неважко, — коли вона готувала мій самотній сніданок.
«Таки добре мати в домі стару челядь», — могла думати вона, хоча й без посміху, але з бісиками в очах.
— Сядьте вже біля мене, моя старенька, — сказав я, підсовуючи їй порожній стілець моєї невістки. — Чому ви вночі знову підслуховували під моїми дверима? Хіба я вам не заборонив?
Однак стара обійшла стіл і сіла на стілець навпроти мене. З першого погляду важко було визначити — з поваги чи з посміху.
— Я теж, бувало, не сплю ночами, молодий пане, — сказала вона. — То чого ж мені не глянути, якщо я вже нагорі, чи не потребуєте ви чогось.
— Тільки того, щоб мені дали спокій, — мовив я. — Жофі, чи вам відомо, що усмішка є найшляхетнішим виразом людського обличчя? А ви в змозі тільки кривити губи.
— Бо не маю зубів, — відповіла вона. — Коли і в вас випадуть…
— Цього не дочекаєтесь! — відрубав я. — Я й на смертному ложі кусатимусь. А втім, чому ви шкірилися чи, скажімо, осміхнулися, коли я запропонував вам сісти? Мабуть, подумали: пташка вилетіла, тепер згодиться й стара Жофі, чи не так?
Жофі певний час помовчала, ніби мала намір проковтнути слова, що крутилися на язиці.
— Ну, покаркайте вже!
— Дай вам Боже, молодий пане, не знати гірших розчарувань, ніж це, — мовила стара й, підводячи свої невеличкі водянисті очиці, з жалістю втупилася мені в очі. — Ось коли мене вже тут не буде, щоб за вами доглядати, і ви зостанетесь самі з собою…
— За мене не переживайте, моя старенька, — сказав я, і, якщо не помиляюся, засміявся, — таких старих, як ми, не чекає надто багато розчарувань. Ми обоє знаємо, якою є молодь… Та я знаю й те, якими бувають заздрісні, злі старі жінки, що шкодують навіть кавалочка хліба в чужому роті!
— Та годі вам, не хвилюйтеся! — мовила Жофі. — Вам ще треба набиратися сил.
І все ж того дня я з важким серцем встав після свого першого самотнього сніданку, навіть не пішов до саду. Мене зворохобило не пророцтво старої, якій я вірив і не вірив, а приголомшливе відкриття: хоч я й вигорів ущент, та достатньо було єдиної вдало спрямованої іскорки, і мене знову обпекло.
Якщо не помиляюся, того року стояла довга тепла осінь; мене одягли в легке сіре вбрання, коли я вперше вийшов надвір. Я пройшовся аж до кінця вулиці Кароя Лотца, далі алеєю Ержебет Сіладі, вулицею Пазмана й назад — вулицею Пашареті. Невістка хотіла взяти мене під руку, очевидно, щоб підтримати. Та я не прагнув навіть торкнутися її одягу.
— Панночко, я не люблю бути об'єктом сенсацій, — сказав я. — Ще подумають, що ви моя позашлюбна правнучка. Якщо вже можу ходити садом, то й тут обійдуся без вашої ніжної підтримки.
З цього чудового осіннього дня я відраховую поворот у моїй долі до наступного, суворішого періоду. Я сприйняв його спокійно, адже моя загальновідома мудрість, либонь, передбачала — та не на широкий загал, — що вслід за піднесенням так чи інак має настати спад. По обіді я хотів знову повторити прогулянку, та ma belle-fille не мала часу. Згадую це тільки як цікавий факт — я був здивований. Правда, оторопіння за мить минуло, й нині, міркуючи про це, я вже весело сміюся зі свого збентеження, але, дякуючи своїй ожилій блискучій пам'яті, я можу відтворити той схожий на мікроінфаркт сердечний спазм, що змусив мене опуститися на найближчий стілець. Відомо, як швидко чоловік призвичаюється до хорошого, і як, зніжений-приголублений, дивується, коли потік доброти раптово вичерпується. Та й чого він, зрештою, сподівається своєю впертою, дурною поросячою макітрою, якщо навіть досвід тисячоліть не зміг примирити його зі своєю долею?
Катрін не мала часу й наступного пообіддя. Здається, що й третього дня теж. Похизуюся своїми розумовими здібностями: її перша відсутність випала на п'ятницю, вона пішла, до Французького Інституту, там демонстрували фільм Трюфо. На другий день мала рандеву з дівчиною на ім'я Аннамарі, з якою там познайомилась, і з її нареченим, також французом. Третього дня вона з Тамашем гайнула прогулятися на гору Гармашгатар, і повернулася додому лише пізно ввечері — розрум'яніла, щаслива, зморена, і одразу ж лягла, Тамаш забрав вечерю до їхньої кімнати. Мені оповідати далі, про четвертий день… та навіщо?
Я міг би й сам розбурхати в собі, ніби я нещасний чи ображений, чи, можливо, не в гуморі, хоча мене охопило відчуття, подібне до того, коли в цілком здорової людини на мить зупиняється серце, й вона не знає, що з нею коїться. Або ж іще тверезіше: ніби зі звично умебльованої кімнати зняли зі стіни картину, й, глянувши на світлий порожній квадрат, ти бачиш лише її відсутність.
Природно, попервах мені було незвично, що дівчина випурхує з дому, іноді навіть зранку. Якось, коли її відсутність, не знаю вже чому, мене особливо гнітила, я поплентався до її кімнати. Щоправда, лікар заборонив мені підніматися сходами, та я подумав — а чому б хоч раз не бути до себе нещадним? Та варто мені було, трохи захекавшись, відчинити двері до її кімнати, як я одразу розслабився. Істерична аритмія припинилася, прийшов спокій. Пахощі духів Катрін так напоїли повітря, що на мить я побачив, як вона в чорно-червоному смугастому халатику з книжкою в руках сидить за столиком для шиття. Це було приємно. Я всівся у великий фотель, дивився й нюхав: стільки й старому не заборонено, думав я. Крихти. Коло ліжка блищали срібні капці, нагадуючи про її швидку, ритмічну
