Ведмеже місто - Фредрік Бакман
— Агов! Ти допоможеш нам нарешті?
Фатіма обертається. Маґґан Лют знервовано привертає її увагу і показує на уламки скляної пляшки, яку хтось впустив на підлогу.
— Ти нарешті принесеш швабру? Хтось може наступити на скло, не розумієш? Якась дитина!
Жінка, яка розбила пляшку, — Фатіма впізнала її, то була мама одного гравця з команди, — навіть не думала прибирати скло. Вона вже прямувала до свого місця на трибуні.
— Ти мене ЧУЄШ чи ні? — вигукує Маґґан Лют, беручи Фатіму заруку.
Фатіма киває і запихає квитки до кишені. Схиляється над уламками. Але її спиняє чийсь доторк до плеча.
— Фатімо? — привітно каже Міра, а тоді не так радо повертається до Маґґан Лют. — У чому проблема?
— Не в мене проблема. Вона ж тут працює! — огризається Маґґан.
— Не сьогодні, — пояснює Міра.
— Тобто — не сьогодні? Тоді що вона тут робить?
Тут Фатіма випростує спину, ступає крок уперед, такий невеликий, що й непомітний нікому, крім неї, дивиться прямо в очі Маґґан і каже:
— Не треба казати «вона». Я стою перед вами. І прийшла сюди з тієї самої причини, що й ви. Подивитися гру свого сина.
Міра ніколи не бачила людини з більшою гордістю. І ніколи не бачила, щоб Маґґан не знайшла, що відповісти. Коли Лютова мама зникає у натовпі, Міра підбирає з підлоги уламки. Фатіма тихо запитує:
— Вибач, Міро, але… я тут не звикла… хотіла запитати… можна я сьогодні сяду біля тебе?
Міра прикушує губу. Міцно стискає її руку.
— Фатімо, дорога, це я повинна питати, чи можна сісти біля тебе.
Суне сидить на верхньому ряді трибуни. Спонсори, які піднімаються сходами, вдають, ніби не бачать його, тож Суне точно знає, про що вони збираються говорити в кабінеті. Дивно, але він уже не відчуває гніву. Як і смутку. Він просто втомився. Від політики, грошей, і всього іншого в цьому клубі, що не стосується спорту. Просто втомився. Тож, можливо, вони всі мають рацію. Він тут зайвий.
Суне окидає поглядом льодову арену і глибоко вдихає повітря. Кілька гравців з команди суперника заздалегідь перевдягнулися — так буває, коли страшенно наляканий, — і тепер розігріваються. У всі часи нерви здають однаково. Це заспокоює Суне: спорт залишається спортом, попри всі намагання чоловіків у кабінетах перетворити його на щось інше. Одна шайба, двоє воріт, жар серця. Хтось каже, що хокей — це релігія, але вони помиляються. Хокей — це віра. Релігія стосується твоєї взаємодії з іншими людьми, вона сповнена тлумачень, теорій і поглядів. А от віра… це те, що існує між тобою і Богом. Те, що ти відчуваєш у грудях, коли суддя заїжджає в коло між двома центровими, коли чуєш, як ключки стукають одна об іншу, коли бачиш, як між ними кружляє той чорний диск. Тоді все існує тільки між тобою і хокеєм. Квітуча вишня завжди пахне квітучою вишнею, а гроші не пахнуть ніяк.
Давід стоїть у проході для гравців і дивиться, як спонсори піднімаються сходами до кабінету. Він знає, що вони про нього кажуть, як говорять про його успіх, але також знає, як швидко вони відвернуться від нього наступного року, якщо основна команда не досягне таких самих висот. Господи, чи хоч хтось у цьому місті розуміє, наскільки неймовірна їхня команда юніорів? У хокеї вже нема казок про попелюшок: великі клуби завербовують гравців, розриваючи на шматки малі клуби ще до того, як їхні гравці стають підлітками. Навіть у Бйорнстаді, де ці хлопці якимось дивом ще залишаються, лише один гравець має справді елітний рівень, а всі інші вилетіли б із гри чемпіонату країни у ста матчах із сотні. І все одно вони тут. Не команда, а справжні джмелі.
Люди весь час запитують, яка в Давіда «тактична таємниця». Він не може цього розповісти — його все одно не зрозуміють. Його таємниця — любов. Він став тренером Кевіна, коли той був переляканим семирічним малим, якого могли прибити на хокейному майданчику старші хлопці, якби не Беньї, який був на захисті. Беньї вже тоді показав себе найвідважнішим чортеням з-поміж усіх, кого Давіду доводилося бачити, а Кевін був найкращим гравцем. Давід навчив їх ковзати однаково добре і вперед, і задкуючи. Він навчив їх, що приймати шайбу так само важливо, як робити передачу, дозволяв Беньї цілі тренування грати без ключки, а Кевіна змушував тижнями грати викривленою. Він також навчив їх, що в команді вони мають лише один одного і що єдина людина, якій справді можна довіряти в цьому світі, — це той хлопець, який стоїть на кризі поруч із тобою, а ті, хто не зайдуть до автобуса, поки ви не повернетеся, — вони і є вашою командою.
Це Давід навчив хлопців обмотувати ключки ізострічкою і полірувати ковзани, а ще — зав’язувати краватку і голитися. Ну… голити бороду. Голити все інше вони навчилися самі. Давід нестримно регоче щоразу, коли згадує, як Бубу, той малий спантеличений і гіперактивний товстун, десь у тринадцять років повернувся з роздягальні й запитав у Беньї, чи треба голити ще й задницю, коли голиш мошонку. «Дівкам важливо, щоб там усе було однаково, чи як?» Коли Давід сам був юніором, це вважалося ініціацією: схопити молодих гравців і силоміць зголити їм волосся на лобку — тоді це вважали приниженням. Давід не знає, який ритуал є відповідником зараз, але він підозрює, що сучасні підлітки злякаються загрози, що їх можуть прив’язати до стільця і не відпустити, поки там не відросте волосся.
Хокей увесь час змінюється, бо змінюються люди, які в нього грають. Коли Давід був юніором, тренер вимагав, щоб у роздягальні панувала тиша, а теперішня команда сповнює кімнату сміхом. Давід знав, що гумор об’єднує людей, тому завжди починав жартувати перед матчем, коли хлопці ще були малі й починали нервуватися. У той час улюбленим був такий жарт: «Знаєш, як потопити підводний човен з Геда? Пірнути і постукати в
