Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніагарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверглося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе — вділ, вділ по каналізаційній трубі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинений з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.

І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: «Забирайся», — принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої —голіше не буває, — й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, — струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з усякого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, — залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна її там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.

Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.

— Вставай, — каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. — Будемо снідати.

Белладжо, вілла Сербеллоні,

серпень — вересень 1998 р.

Тарас Прохасько

народився 16 травня 1968

Тарас Прохасько (16.05.68) народився в Івано-Франківську. Навчався на біологічному факультеті Львівського університету ім. Івана Франка. За фахом ботанік, колекціонер гербаріїв, колекціонер у принципі. Романіст-селекціонер. У минулому — революціонер (в 1989—1991 pp. — учасник студентського руху). Працював у лісовому господарстві, вчителем, барменом, у художній галереї, в газеті, на телестудії. Тепер він, як зазначають його біографи, займається «рекомбінацією міркувань», живе у Станіславові, любить, слухає музику і пише прозу. Кажуть, він дивак. Ще кажуть, що він віртуоз і мовотворець; що він істинно релігійний. Дехто навіть упевнений у його поклонінні Анні.

Стверджують, що після Прохаська (а також після Андруховича, Жадана, Забужко, Іздрика etc — прізвища письменників подано в алфавітному порядку) українська культура стала цілком іншою. Вважається, що саме Прохасько, як колись Кафка і Пруст, матиме вплив на долю всієї світової словесності. Наразі ж він творить свої особливі — синхронізовані (звуками і відзвуками) — Простір і Час. Простіше кажучи, він творить Світ. А також мову, щоби його описати.

Написане ним звучить, як музика. Густа, насичена гама думок, почуттів, рухів, пауз, відчуття присутності речей (іноді неявних) і людей (звичайних і не від цього світу). Простір, що часом сам стає музикою (текстові рекомбінації предметів, викладених з кишень на «фортеп’янко», як ноти) — лишень у великому масштабі, у композиції. Зміна настрою, різкі переходи… Ці переходи нібито нескладні, потрібні лише дещиця дійових осіб, можливо, оркестр, контрапункт паралельних сюжетів, «відповідність порам року, фенології». Головне — це перепридумати Моцарта, а «винайдення повітряної кулі і рішення летіти» — не більше, ніж одна з модуляцій, перехід з одної тональності в іншу. Тему може бути сформульовано, тоді розвинуто, далі її форма змінюється, невловимо спотворюється, врешті вона вже абсолютно інша, та, попри все, попередня тема цілком впізнавана, і вона також звучить… У варіаціях Прохасько, як і Моцарт, заходить надзвичайно далеко. Як і Моцарт, він геніальний. Його тексти вміщають набагато більше, аніж усвідомлює автор і здатний розпізнати читач. Як і в Моцарта, поліфонічність Прохаська, при всій її життєствердності, має відтінок глибокої туги. Знання того, що на більшість своїх запитань людина ніколи не отримає відповіді (бо кожна відповідь передбачає наступний знак запитання, бо «мапа буття» безконечно рекомбінативна, бо це ходіння «Довкола озера», бо плівка, на якій записано музику, «мало не включається в обіг соків дерева», бо відповіді немає в принципі), наповнює безмежним відчаєм.

Бо «Непрості» «Інші дні Анни» — це «Спроба деконструкції» «Від чуття при сутності». Бо як іще «Увібрати місто» «Некрополь» у «Лексикон таємних знань»?

© Маріанна Кіяновська, поетка, перекладачка (Львів)

Некрополь

подаровано Оленці

1

Маркус Млинарський писав: «Може виявитися, що сенсом всіх ваших екзистенцій, всього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінацій — кроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури. Може, так має статися Поява (З’ява) Бога. А може бути, що найсуттєвіша рекомбінація — риторична. Може, і в кінці повинно бути слово. І ми підбираємо його, підбираємось до нього, промовляючи тексти — відкидаючи тексти, що не є ним. Подібно з пластикою. Міняємо простір, змінюємо простір простором, рухаючись. Невідомо, який рух, яка дія може виявитися вирішальною, який підбір одночасних світових рухів витворить той простір, котрий спинить все, щоб у такім взаєморозміщенні могла тривати статичність вічності».

У цьому місці слід було спинитися самому Маркові, але він дописував, порушуючи власні розрахунки: «Проблема полягає лиш у тім, щоб усвідомити тотальність рекомбінацій, пов’язати, злучити одночасні дискретні тропізми у єдину (справді одиноку) систему, щільну систему, де причиною будь-чого є не тільки будь-що інше чи їх комбінація, а неохопний стан і зіставлення всіх інших елементів не лише дискретний момент часу, а й їх нашарування, накладання від початку самого часу…»

Перед цим Млинарський не писав нічого іншого, крім філософського трактату, який не міг закінчитися. Фактично трактат перетворився на хроніку — із спогляданням цілком конкретних щоденних подій вирафіновувалися такі абстрактні онтологічні міркування, що лиш сам Маркус міг би відтворити подіяне за хронікою поміркованого.

Крім трактату, правда, він ще мав щоденника, який лежав на бюрку