Українська література » Сучасна проза » Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Читаємо онлайн Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зрештою, думає Дарка, водночас зосереджено перебираючи розвішані в шафі убрання: у клубному піджаку видно буде опік од праски вище зап’ястя, на жовту суконку треба хоч трохи присмаглих плечей, а я ж тепер біла як сир, і так далі (як не кпи сама з себе, а все’дно зустріч однокласників — то немовби ще один екзамен, цим разом на успішність житейську, з якою, в принципі, не так щоб дуже й склалося, але тим більше, тим більше!.. — тим вище держатимемо голову, прикид, підмальовочка, шиза, та й годі, і пощо, спитати б, хто змушує?), — зрештою, не можна мати безмежности, так?.. А Ленця, відай, саме її й потребувала, — але ця друга думка, наздоганяючи першу, вже тільки ковзає по свідомості, не сягаючи вглиб: Дарка бачить себе закляклою в дзеркалі, з вішаком, із якого звисає долі довга шовкова сукня, і несподівано глупим, геть дитинячим виразом обличчя: таке-бо самозрозуміле відкриття — не можна мати безмежности. І всі наші домагання набути чимпобільше — грошей, мужчин, вражень, дипломів, суконь, автомобілів, — тільки жалюгідні, смішні потуги наблизитися до плюс-нескінченности, додаючи до мізерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось інакше до того братися, а як?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати: Міша Хазін еміґрував до Америки, давно, ще на початку вісімдесятих, Крайчин в Парижі на конференції, жінка сказала по телефону, Артемчук теж десь за кордоном, повезла дитину на лікування, щитовидка в малої, ну, і Солтис, вже ж, Солтиса вони пом’януть окремо, а годилось би, на добрий лад, і на цвинтар з’їздити, коли-небудь обов’язково треба буде вибратися (в цю хвилину кожен розчулено вірить, що коли-небудь вони обов’язково виберуться), — на Берківцях, та необгороджена ділянка, де лава за лавою, як стррройсь! — стовпчики з п’ятикутніми зірками, що всі в одну душу справно сповнили в Афганістані свій інтернаціональний обов’язок, але, кажуть, уже дозволено ставити хрести?.. Таке оглушливе першої миті відчуття — гурт незнайомих людей, незвично тихих (кожен, відай, тим самим відчуттям приголомшений), і сивіючих, атож, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки), і вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кінопроектор закрутився в зворотній бік, починають крізь них проступати двадцятилітньої давности дітвацькі постаті, аж поки два розведені в часі кадри — клац! — не зімкнуться, наклавшись на себе навзаєм, і тоді вихоплюються з уст цілком щирі вигуки: не змінились!.. і ти — не змінився! і ти теж не змінилась, аніскілечки!.. (Хто, крім однокласників, поверне нам нас такими, якими нас уже нема — ні для кого, блін, ні для кого? — звичайно, як не рахувати батьків, але на те вони й батьки…) Так на кого ще чекаємо?..

Тримаючи перед себе загнуті пальці — отже, Хазін, Крайчин, Артемчучка (вказівний — Солтисів — палець так і лишається незручно, контужено напівзігнутим, мов неясно, куди його?..), ов, дивись ти, й Сашко Бегеря тут, а він же з ними не кінчав, пішов у ПТУ після восьмого, — Дарка нарешті зважується — ніби щойно пригадала:

— А Скальковська?

Мало не «ця, як її пак», — так у неї виходить. І все одно, їй здається, наче на мить усі замовкають. Підлість є підлість, Дарусенько, і терміну давности не має.

Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам’ятає, не пам’ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось і пригадує, то вже напевно не надає йому того значення, котрим він роздувся й набряк для неї — на роки й роки (…вважай, на ціле життя, бо більше подібного — таки ніколи, може, від підлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч і від щеплень теж, бува, помирають…). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ — що прийняти в себе всіх мужчин нараз, — що ж це вони говорять про тебе?.. Бо вони говорять, і навіть дедалі жвавіше, легкий льодок відчуження розтоплено вічно невтолимою людською хіттю до недобрих сенсацій: та ти що, та ну, невже?.. — до авіакатастроф із двома сотнями загиблих (бажано з поіменним списком пасажирів, де подається також їхній вік, особливу увагу привертає пара з немовлям, що летіла показати його дідові й бабі), до всіх, хто, посковзнувшись, загримів із вершини й тепер дозволяє нам себе жаліти — президентів зі спущеними на виду в цілого людства штаньми, розорених нафтових магнатів і поп-зірок, засуджених за наркотики, і того, кого вчора вінчали Царем Юдейським і хто сьогодні виявився слабшим за найслабшого з-поміж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, і тому ми з усім підставним обуренням репетуємо «Розпни!» — жадаючи реваншу за своє вчорашнє пониження, — вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта згромадилася круг неї з своїми «та ну?!» — «прошлим лєтом», каже Маринка, «саєршенна случайна, на уліце, я єйо нє узнала», — вона каже, що ти, Ленцю, тепер важиш вісімдесят шість кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що тобі кололи інсулін, а треба було літій, — але від літію також розносить, з професійною статечністю вкидає хтось із хлопців, хто тепер інженер-хімік, а інший — лікар, хоч і не психіатр, — з тією самою статечністю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собі від нас на самоповагу!..), цікавлячись діагнозом: якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти, — «у-у-ужжас», самовдоволеним (чи то Дарці тільки так здається?) шумком проноситься серед дівчат, подувом вітру в кронах, прошелестів і нема, — але чи знає Маринка діагноз, чи та їй сказала, через що?.. Сказала, що мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії (знову вітерець, але вже інтонаційно інакший, на дієзі: «ов-ва», — і кілька саркастично прикушених посмішок завважує Дарка…), де вона плавала

Відгуки про книгу Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: