Скажений чорнобильський собака - Євген Пилипович Гуцало
І ще йому додумалося, що дикі гуси таки захочуть опуститися на їхньому полі за селом, щоб відпочити з дороги, щоб подзьобати пшеничного зерна, якого стільки розсипано на землі.
А що Надійка вже сіла в машину й не могла бачити птахів у небі, то він зірвався з місця, побіг із криком:
— Постривай! Дикі гуси летять!
Він біг і кричав:
— Дикі гуси зараз сядуть на землю!
Мабуть, ніхто в машині не помітив Васька Васюру, бо ось машина рушила й плавно покотилася окрай поля.
— Надійко, постривай, дикі гуси летять!
За машиною здіймалася хмара сірої куряви, за тією курявою нічого вже не можна було побачити з машини, а йому здавалося, що таки можна — якщо не роздивитись, то хоч почути голос його.
— Надійко, дикі гуси!
Таки мусив спинитися, бо машина вже зникла на сільській околиці, лише курява сіріла в повітрі. В горлі йому щипало, наче від чадного диму. Похнюплено звісивши голову, Васько Васюра обернувся назад, шукаючи в полі поміж стерні диких гусей, сподіваючись, що вони таки опустилися з неба, щоб відпочити, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, подзьобавши розгубленого зерна.
Проте диких гусей на стерні ніде не було.
Лише ген-ген віддалік означувалося місце недавньої пожежі, яку вони погасили удвох із Надійкою.
Розгублений, він підвів погляд угору, понад полями, подивився в тому напрямку, в якому полетіли птахи, сподіваючись усе-таки ще побачити їхній табун у небі, але в небі і слід їхній прохолов, небо сяяло ясною пусткою, наче зовсім недавно великі птахи й не летіли у вишині.
В ГОСТІ ДО БІЛОГО СВІТУЯкимівна допитувалася в Тараса:
— Ходив сьогодні в левади? І, мабуть, копався в копанці, бо сам схожий на зелену жабу. Як там жаби в левадах?
Лишенько, і дались ото бабці Якимівні зелені жаби: сьогодні допитується за них, учора допитувалася, позавчора! Вчора та позавчора варто було хоч трохи поквакати зеленим жабам у левадах за їхнім городом — і вже в небі назбиралися хмари, і вже з хмар пішов дощ. І чому зелені жаби, яких так багато водиться в левадах, люблять дощ? І чому тільки накликають дощ своїм кваканням? Ураз усім їм порозв’язувалися широкі пельки, враз поквакали гуртом — і вже дощ! Ну, гаразд, вам, зеленим жабам, весь час кортить дощу, але чому разом із вами повинен мокнути він, Тарас? А може, йому, Тарасові, хочеться ясної сонячної погоди, щоб піти до річки чи в ліс?!
— Чого мовчиш? — допитувалась Якимівна. — Розказав би своїй бабці, як там квакуші…
— Квакуші! — не без серця обізвався Тарас. — Якби ж то вони сиділи у копанках, а то всі повилазили з копанок, геть усі чистісінько!
— Геть усі чистісінько? — не повірила Якимівна.
— І ногою не можна ступити, щоб не наступити!
— І співають?
— Та хіба вони співають? — здивувався Тарас. — Зелені жаби квакають.
— А сьогодні квакають?
— Мовчать, наче їм сьогодні позачіплювало нарешті. А то ж так верещали вчора та позавчора.
— Ото вони повилазили з копанок і мовчать на гарну погоду, внучку.
— А звідки вони знають про гарну погоду? — не повірив.
— О, зелені жаби знають. Більше за тебе знають, бо такі вони вдалися… Ти, внучку, чого в замурзаній сорочці? Одягни чисту, бо підемо з тобою. У гарну погоду можна й піти нарешті, спасибі зеленим жабам, а то стільки чекали від них цього доброго віщування!
Якимівна дістала зі скрині полотняну вишиту блузку, зодягнула, а на шию собі почепила разки старовинного намиста. І відразу — наче помолодшала, її бляклі очі посвіжішали, на губах запурхав усміх.
— Перевдягнувся, внучку? А тепер ще й причешися, бо куди ото непричесаним іти.
— Хіба ми в гості?
— Питаєш, чи в гості? Може, і в гості, хто знає.
— А до кого?
— До світу білого, внучку, до світу.
Не втямив Тарас, як це вони йдуть у гості до білого світу, але змовчав. Минулого тижня вони вдвох ходили в гості до баби Федори, пригощала їх варениками з суницями. Позаминулого тижня ходили до баби Куниці, пригощала їх молодим медом, бо в баби Куниці дід Куниця чи не наймудріший на всеньке їхнє село пасічник. Ще позаминулого тижня були на толоці, на толоці всякої всячини смачної вдалося покуштувати. А це куди йдуть? У гості до білого світу? А якими ото ласощами почастує білий світ?
Як ішли поміж вербами в левадах, зелених жаб і справді було повнісінько кругом, а на стовбурі сухої поваленої верби сидів цілий їхній зелений рядочок!
— Не співають, а мовчать на гарну погоду, — тішилась Якимівна.
— Та хіба ж вони співають, а не квакають? — знову не втримався Тарас.
— Е-е, внучку, все співає, навіть жаби. Ось лишень послухай.
Тарас прислухався — і неподалік у рясних вербах почув голос зозулі.
— Співає зозуля, роки мої лічить.
— Так то ж зозуля! — вигукнув Тарас.
Налетів вітер, скуйовдив чуба, й він подумав: ото ж треба було розчісуватись, коли йдуть у гості до білого світу! Невже для вітру? Чи для зозулі, яка вже вмовкла, так несправедливо мало налічивши років для бабці Якимівни?
Барвиста вивільга пролетіла понад верболозами.