Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він бачив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди — і усіх їх перетравив, переплавив, пережував. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очима гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.

Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький — переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.

Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.

Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці — де вони всі? А місто — тут. Яскраве, зелене, по-літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.

Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке — по-справжньому вічне місто.

Я під’їхав у банк на Антоновича за півгодини до призначеного часу, щоб підготувати ґрунт для операції з виховання гуманоїдів. Пашина роль була простою — кидати громи з блискавками та доручити мені розірвати винних на тисячу шматків.

Секретарки посміхнулися назустріч, як і завжди, але в їхніх голосах бриніла напруга.

— Гості? — поцікавився я.

— Так, з авіакомпанії.

Це не ті люди, через яких секретаркам треба напружуватись, а мені — сидіти у приймальні. Я попросив доповісти про себе і зайшов до кабінету.

— Прівєт! — радісно вискочив назустріч Паша.

— Господи, що з тобою?

Обличчя народного депутата вкривали огидні плями — коричневі з рожевим. На правій щоці, на підборідді та шиї, як у дитинстві, коли переїв солодкого і захворів на золотуху.

— Ти прєдставляєш, вчєра в клубє облілся коктейлєм. Б-52.

Враховуючи, що Б-52 подають запаленим, треба розуміти, що Паші пощастило. Бо міг загорітися одяг чи волосся. А шкіра — то нічого. Шкіра — заросте. Проте з іншого боку ці плями означали, що не пощастило мені — Паша розв’язався, знову почав пити, а це дуже й дуже не сприяє серйозним розмовам.

— Ви знакоми? — вказав він на двох дженджиків, що сиділи за столом переговорів.

Одного я знав — директор авіакомпанії, що давно ходив колами біля державного банку у сподіванні отримати кредит під заставу літака. Банк резонно відмовляв, бо літаки мають властивість літати — як їх конфіскуєш у разі чого? Крім того, українські авіалайнери періодично заарештовують у міжнародних аеропортах через борги компаній, а це вже зовсім знищує вартість застави.

Разом із керівником цього разу прийшов фінансовий директор, і це логічно — хочуть взяти грошей, як тут без фінансиста? Фінансист був чистеньким і щокатим — явно чиїмось синочком, таким собі пупсиком зі світу великих грошей.

— Слухай, Серьога, — зі мною Паша намагався розмовляти українською з поваги до старої дружби та моїх переконань. — Ти мені якраз і треба. Дивися. Гриші, — він показав на гостя, — потрібні гроші. Але нам давати не дозволяє Нацбанк. Блядські нормативи. Тому я пропоную передати його гуманоїдам. Ми їм спулимо ці гроші по міжбанку, а вони вже дадуть кредит Гриші. Сєчош?

— Сєку. А що із заставою?

Рухливий директор авіакомпанії одразу підбадьорився:

— Із заставою все гаразд. Боїнг 737, документи у мене.

Паша не став занурюватись у деталі, відійшов до столу і відкрив дверцята шафи, що стояла поруч. Я одним оком спостерігав за його маневрами, але не припиняв спілкування.

— Це не той самий Боїнг, що був під арештом у Брюсселі?

Гриша раптом почервонів. Оце так-так — директор авіакомпанії червоніє, як старшокласниця! Та й, мабуть, теперішні старшокласниці так не червоніють.

— Там уже все чисто. Нові документи. Є тут у нас умілець, він провів по реєстру.

Зрозуміло. Значить, люди хочуть взяти державні бабки під заставу літака з перебитими номерами і планують для цього використати банк гуманоїдів, як прокладку. Логічно.

Мої міркування перервало видовище, що його я побачив периферійним зором. Поки ми розмовляли, Павлюк-паша, сховавшись за дверцятами шафи, по-крадійськи наливав собі у склянку віскі з квадратної пляшки, і коли налив повну, одним духом вихилив вміст. Шия зі слідами опіків від Б-52 судомно смикнулась, приймаючи міцну речовину.

Господи, так він не просто розв’язав, а ще й добряче розігнався!

— Ну як, домовилися? — помітивши мій погляд, він відставив порожню склянку й вискочив до гостей, немовби нічого не сталося.

Я знизав плечима:

— Ну, якщо документи добре зроблені і літак залишиться на внутрішніх рейсах, то не бачу нічого страшного. Але по суті — фікція. Літак — це неліквід, як не крути. Кому ти його продаси в разі чого?

Гриша образився:

— Як це, кому? Авіакомпанії сьогодні на підйомі.

— І що? — знизав плечима я. — Вони ж не можуть заплатити зразу. Їм треба або кредит дати на покупку, або у лізинг. Виходить, що банк іще раз заплатить ті самі гроші, тільки вже новому власнику.

— Слухай, нафіга тобі цей літак! Єслі шо — хай гуманоїди оставят сєбє. Будуть кататься. Ги-ги-ги, — засміявся раптом Паша.

— А державний банк? Це ж його гроші?

— Ой, я тєбя прошу! Мало у них всякого гімна у заставі. Одним більше, одним менше. Буде літак для спостережної ради. На блядки літати.

Пупсик-фінансист, певно, не звиклий до подібних розмов, дивився на все широко розкритими очима. Бідолашний хлопчик, ну нічого, хай осягає закони великого бізнесу. Це тобі не в Гарвардах учитися.

— А гуманоїдам про це відомо? — поцікавився я.

— Про що?

— Що літак з підробленими документами.

— Чому з підробленими? — обурився Гриша. — З оновленими.

— Ну з оновленими. Гуманоїди знають про це?

Паша розвів руками:

— Слухай, а хто вони такі?