Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови
І от майже однорукий, зношений таборами і зовсім не молодий уже чоловік на зло дубосарській міськраді, мехзаводу і товаришу Сталіну забрав увесь сад із собою, розмістивши його щільненько на залишках ділянки. І дерева, в які він вклав стільки душі, виявили рідкісну вдячність до господаря — на другий рік вони вже буяли цвітом і, наче змовившись, дали один з найкращих за усі роки врожаїв.
Зараз, повертаючись із погромленого податківцями офісу, я чомусь пригадав саме цей випадок. Може через те, що цей несподіваний наїзд силовиків пробудив відчуття власної безпомічності, так само, як колись свавілля міської влади — у діда. Тільки, на відміну від нього, я не міг перетягти з собою свого саду — вигаданого та вирощеного з пуп’янка державного підприємства. Та й куди перетягти — я працював на самозахопленій ділянці і задачі, які ставили переді мною ті, хто прикривав це захоплення, були сформульовані чітко, немов у хрущовському плані освоєння цілини — максимальний врожай тут і сьогодні. А завтра буде видно.
Образ діда, що сплив після несподіваного візиту дядька Вареника із прес-пап’є, а тепер знову тривожив мою душу, дуже дисонував із теперішнім настроєм. Адже мій бізнес аж ніяк не нагадував обрізку саду.
— Дивися на цю гілку, — вчив мене дід колись, вказуючи негнучкою рукою на дерево, а у другій, робочій, стискаючи секатора. — Куди вона виросте через кілька років?
Кілька років… Для мене, школяра, цей відтинок часу тоді ще просто не існував. Що буде за кілька років? Напевне, я закінчу школу, вступлю до вишу. Може, закохаюся у якусь дівчину. Може, заведу нових друзів. А ця гілка…
— Дивися на бруньки. Оця — плодова. А оця може дати паросток вгору. Бачиш? Не високо і не низько і так, щоб не затінятися іншими.
— А коли будуть яблука? — наївно питав я.
— Роки за три. Якщо брунька, на яку ми покладаємо надії, прокинеться.
— А якщо не прокинеться?
— Ну, тоді знову обріжемо і знайдемо ту, що йде, куди треба.
— Три роки! — з жахом повторював я. Це було поза межами моєї уяви.
А дід сміявся:
— От і привчайся думати, що буде і за три роки, і за п’ять, і за десять. Для розумної людини сад — великий учитель.
Але у мене тоді часу не було — хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу — навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.
Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз — даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.
Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну — наприклад, тих-таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.
Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє — таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що-що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк-пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.
На довиборах до Верховної Ради за 151 округом Полтавської області переміг висуванець Партії регіонів Олексій Лелюк.
Українська Правда
У кулуарах Верховної Ради виставили на огляд пам'ятник «Невідомому бандиту України».
Інтерфакс-Україна
Керівництво телеканалу «1 + 1» категорично відмовило Ліні Ющенко, старшій дочці Віктора Ющенка, брати участь у ігровому шоу «Форт Буаяр».
Сайт Ющенка
Синод Греко-Католицької церкви звертається з проханням до всіх громадян сприяти тому, щоб вибори президента України пройшли з дотриманням усіх норм демократії.
Українська Правда
Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» — тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури — речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф — депутат Павлюк-паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.
Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зайнятий.
Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан — повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів — адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях — вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни — легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.
Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства — якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.
Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені — приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Києвом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну
