Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
Обидва раптом хрипко закашлялись, вдаючи, що прочищають горло.
— Даруйте, — озвався Лук’ян, — але чари ці такі невблаганно-прекрасні, що всі церемонії геть вилітають з голови.
— Скажіть, дорогий мій Лук’яне, — провадила своє шляхтянка, мовби й не почувши сказаного, — чи я колись дозволяла собі кпити з ваших манер? Ви мене трохи образили…
— Ясна пані, — схвилювався здоровань, — даруйте мою неотесаність. Але ви ж довго перебували в Італії, і я не смів…
— Жахливе місто Неаполь, — перебила вона, — а Венеція страшенно смердить. Чули? У мене зовсім прості, а ніякі не вишукані манери.
— Дозвольте, пані, вам не повірити…
— Як собі знаєте…
— Тож на обід ти не залишишся? — втрутився Матвій.
— Ні, мої панове, — відповів Лук’ян радше благально, аніж ствердно. — Маю ще безліч справ. У нас закінчується деревина, отож хочу навідати лісорубів, бо чогось вони не дуже квапляться. Я пообідаю в дорозі, коли дозволите.
Йому це ласкаво дозволили. Здоровань ще раз уклонився і вийшов.
— Сподіваюся, хоч ви мене не залишите? — усміхнувшись, запитала жінка.
— Нізащо, — пообіцяв комендант.
Вона зійшла зі сходів і дозволила провести себе до соснового столу, накритого поки що лише брудними кресленнями фортифікацій. Матвій спішно їх прибрав і кинувся до велетенської скрині в кутку з твердим наміром розшукати там скатертину. На щастя, невдовзі до зали зайшла служниця і дістала її геть з іншої схованки.
На стіл поставили куліш, смажену дичину, печену щуку, капусту і глек із вином. Служниця внесла тарілки, кухлі, дві дерев’яні ложки і сказала, що на десерт будуть ще й ягоди. Насипавши куліш, розпашіла від вогню і диму обслуга зникла за дверима.
— За два дні перебування у нас ви, мабуть, ще не встигли звикнути до місцевої кухні, — сказав Матвій.
Шляхтянка усміхнулася і без жодних церемоній піднесла ложку кулешу до рота. Підбадьорений таким жестом, ротмістр узявся краяти на шматочки дичину і щуку.
Коли принесли лісові ягоди, Матвій налив до кухлів вина.
— Воно не подібне до італійського, — мовив він, — але, сподіваюся, припаде вам до смаку.
— Ви знову? — з жартівливим обуренням перебила жінка, підносячи кухоль до рота.
Щоб випити з грубого кухля, їй довелося широко розкрити рота і трохи закинути голову. Це неабияк її розсмішило і, зробивши ковток, вона гучно поставила кухоль на стіл.
— Даруйте, — весело сказала жінка, — зовсім не по-світськи, правда?
Комендант зніяковів, не знаючи, що на це відповісти.
— Вино неперевершене, — похвалила шляхтянка, — ще ніколи такого не куштувала.
— Дякую, але в Італії…
— Годі про Італію! Це чудова земля, але там усе передбачуване, причепурене. А мені подобається буйна дикість, якщо хочете, — в очах її раптом спалахнув якийсь неприборканий вогник. — Знаєте, цієї ночі я блукала берегом Горині і не могла надихатись отією первісною красою, яка розкошує тут, щойно заходить сонце…
— Ви були на березі? Одна, серед ночі? — сторопів комендант.
— Не зовсім…
— Хтось із вартових провів вас?..
— Ні, але годі про це… Дозвольте мені висловити одну думку. Погляньте на цей кухоль. Його зробили тут? — вона провела пальцем по вінцях.
— Атож, мабуть, хтось із селян, — відповів ротмістр.
— Як на мене, то це — сама досконалість. Коли п’єш із нього, то відчуваєш смак теплого дерева, зрубаного сильною рукою серед вологого лісу. А ще — смак молодого, ще зовсім юного вина, схожого на кров, тільки терпкого… і цей божественний нектар розливається по тілу… То що скажете?
— Чудово, — промимрив Матвій, — але я прохав би вас усе-таки не виходити самій з форту, та ще й серед ночі. Тутешні околиці дуже небезпечні.
Жінка усміхнулася.
— Як скажете. Зрештою, я ваша бранка.
— Аж ніяк, — заперечив комендант, — це я — ваш бранець і покірний слуга.
— Проте ви ж не відпустите мене, навіть коли б я вас про це й попросила…
— Але ж я турбуюсь передовсім за вас! — відповів ротмістр. — Утім, вас ледве чи стримають фортеця чи варта. Можна подумати, що у вас є якийсь таємничий спосіб їх обійти.
— Ах, дорогий Матеуше, — раптом сказала жінка з важким смутком, — заради Бога, не сердьтеся! Мені добре у вас. Тільки ж я знаю, що невдовзі прибудуть королівські конвоїри, і мене, наче якусь злочинницю, заберуть звідси…
Погляд її був наповнений таким відчаєм, що офіцер, опустивши очі, тільки пробурмотів:
— Така воля короля, моя пані…
— «Моя пані», — прошепотіла вона, — ви навіть не згадуєте моє ім’я…
— Така його воля, Софіє.
— Оце вже звучить інакше. Так, наче ми знаємось два роки, а не два дні. Я навіть зважуся благати…
— Благати?
— Так. Не віддавайте мене…
Розгублений Матвій залпом осушив свій кухоль, але відчував запитальний погляд Софії.
— Отже?..
— Чим ви завинили перед його величністю? — знітився офіцер.
— Анітрохи нічим, — відповіла вона. — Я мала нещастя народитись тут, на землі, якою він править.
— Даруйте, пані, але виявити непокору королю означає поставити на собі хрест. Дозвольте запитати, в ім’я чого?
— В ім’я лицарства! — палко вигукнула шляхтянка.
— Згоден, але це надто загально і не прояснює…
Жінка, прикусивши губу, зважувала, говорити далі чи ні.
— Гаразд, я розповім, — почала вона, — проте ледве чи буде це для вашої та й для моєї користі… Я довіряю вам найпотаємніше… В Італії я була ученицею майстра Тартальї. Одного дня, відчуваючи близьку смерть, він вирішив сховати якнайпильніше свій останній, винахід, але креслення не знищив. Він розділив його на три частини і в різний спосіб заховав. Я не в праві говорити вам, що це за винахід, це велика таємниця… Можу сказати лише, що він прислужився б навіть наймогутнішим володарям, — вона стишила голос.
— І королю Польщі — також? — неабияк подивувався Матвій.
— Безперечно.
— Отже, дорога Софіє, ви знаєте, де заховані ці клапті? — схвильовано зацікавився комендант.
— Знаю, що один шматок в угорці на ім’я Іштван. Він був підмайстром мого сеньйора. А другий маестро закарбував на гранях коштовного каменя. Він називається Янгольська Кров. Навряд чи ви бачили колись щось прекрасніше, аніж цей камінь! Він вартий цілого світу!
— І де ж він? — хутко запитав комендант.
— Я не знаю… Таємниця Янгольської Крові полягає не лише в цьому. Камінь… Він має велику силу, — спроквола продовжила вона.
Софія знову замовкла, збираючись з думками.
— А третій фрагмент? — обережно запитав Матвій, вже включившись у втаємничене.
— Третій — тут, — вона вказала на свою голівку.
— Себто? — не зрозумів Матвій.
— Не второпали? — усміхнулась жінка. — Я вивчила його напам’ять. І так добре, що можу відтворити із заплющеними очима.
Матвій все ще не знав, чи не розігрують його.
— Отож, пане коменданте, — вела далі Софія, —
