Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Той ствердно кивнув.

— Неси ще й галушок.

— І ще меду, — додав Орест, який, щоправда, й так був добряче захмелений.

Він сипонув на стіл кілька грошів, і господар, склювавши їх, наче півень, кинувся до кухні.

— Друже, — повів тим часом Казимир, — ось ти кажеш — рушаймо вранці до Лемберга…

Він був не такий п’яний, як Орест, але говорив весело та гучно.

— Атож, — кивнув той.

— А там що?

— Пошукаємо щастя, а як не знайдемо, підемо далі, до Кракова…

— Аж поки не здохнемо де-небудь від якогось зарізяка, і жодна душа за нами не пошкодує…

— Як на мене, — знизав плечима Орест, — то байдуже.

Принесли галушки і мед.

— Ми могли б захопити той човен, — сказав Казимир, коли господар потупцяв назад.

— Могли б, — погодився Орест і вмовк: йому впала в око струнка пишногруда кобіта, що, стоячи неподалік дверей, розглядала присутніх.

— А тоді князь узяв би нас на службу, — вів своє Казимир.

— Нащо йому двоє волоцюг?

Юнак не відривав погляду від жінки, аж прикипів. Дивно вона тут виглядала — наче квітка серед гною. Вбрана у звичайний селянський одяг, сорочка глибоко розхристана біля пазухи, і червоні шипшинові намистинки вільно колихалися, немов на спілих плодах. Русяве волосся буйно спадало хвилястими пасмами на плечі, неабияк ваблячи очі захмелілих гультяїв…

Жінка вловила його погляд і раптом, відсовуючи простягнуті зусібіч брудні руки, підійшла до нього. Від несподіванки Оресту відібрало мову, а на очі навис туман.

— Чого ж ти так знітився, любчику? — мовила вона, кладучи руки йому на плечі. — То забагато для тебе?

Красуня грайливо колихнула персами. Орест, не зводячи з неї очей, намацав рукою кухоль і одним ковтком висушив усе, що в ньому залишилось.

— А мені не пропонуєш?

Замість відповіді він міцно ухопив її за стан і потяг до себе.

— Ти що, дурнику, збираєшся впоратися тут? — засміялась вона.

— Еге ж, саме тутки, на столі, аби не глузувала…

— Стривай…

Вона вперлася так, що хлопець розімкнув обійми.

— Я знаю краще місце, ходи за мною, — владно шепнула вона.

Орест підкорився, але ноги його ледве слухались. Вона, хитаючи стегнами, пішла попереду, а він поволікся слідом п’яніючи від однієї думки.

Коли двері за ними зачинились, Казимир, намацавши кинджал, почвалав до господаря. Той перелякано згорбився і винувато опустив очі. Постоялець усміхнувся і якомога лагідніше промовив до нього:

— У тебе смачна їжа, хоч місце препаскудне…

— Дякую, пане…

— Покажи кімнату, яку я замовив.

— Охоче, пане. Ходімо…

Довелося лізти на горище, куди вів вузький і темний прохід між дерев’яними стінами. Пахло сіном і тлінню, знизу долинало форкання коней. Очевидно, горище знаходилось над стайнею. Єдине маленьке віконце в кінці проходу виказувало, що надворі вже була зоряна серпнева ніч.

— Ти забув свічку, — сердито мовив Казимир.

— Даруйте, — пробелькотів господар і шарпнув якісь двері.

Вони виявились зачиненими.

— Тут мала бути ваша кімната, — розгублено додав він.

— Хіба ти не маєш ключа? — запитав найманець.

— Маю, але внизу… Я миттю візьму і піднімуся знову. Пан чекатиме лише мить…

— Тьху!

— Та прихопи свічку, йолопе!

— Як накажете! — долинуло вже з драбини.

Господар зник.

Казимир вилаявся і стомлено сперся на замкнені двері. З віконця війнуло прохолодою та солодким запахом річки. Він видивлявся у зоряне небо і раптом усміхнувся примружено. Йому здалося, що в цих зір довгі тонкі промені, і вони лоскочуть йому очі, ніс, губи… І на смак — солодкі-пресолодкі, аж млосно… Він глибоко вдихнув, спробувавши прогнати цю млість. Зашуміло у вухах і засльозилося в очах, але млість не зникала.

«Де ж цей слимак?» — подумалось йому.

Наче у відповідь хтось уперіщив його палицею по плечу. Вдарити збирались, вочевидь, по голові, але в темряві кепсько прицілились. Найманець завив з болю і, вихопивши з-за пояса кинджал, змахнув попереду себе. Удар був напрочуд вдалим: хтось захрипів, як бугай на забої, а в обличчя Казимирові бризнуло кров’ю. Він змахнув удруге, але цього разу мимо.

— Сучі діти, — процідив Казимир, розгледівши в темряві дві постаті.

Хтось ухопив його за руку і, наштовхнувшись на гостре лезо, люто застогнав, але не відпустив. Ще двоє рук зімкнулись на його шиї. Тепер треба чекати вирішального удару, або ж його задушать, як вовка. Якби ж тільки послабити зашморг! Було б їм тоді непереливки… Але, схоже, ніхто не подарує йому життя. «Кінець, — блиснула в нього думка, коли в скронях вже чепало так, що вони, здавалось, от-от тріснуть. — І чому та русява хвойда вибрала не мене?»

Несподівано двері за його спиною різко прочинились, і всі троє ввалилися в темну кімнату.

З’явилася ще одна постать з кривою шаблею в руці.

— Заради Бога! — прохрипів Казимир. — Рубоніть нападника!

— Охоче, — спокійно відповів хтось із мадярським акцентом і миттю виконав прохання.

Душитель, який залишився тепер сам, спробував схопитися на ноги, але було пізно: італійський кинджал по саме руків’я загруз у його спині. Нападник на мить завмер, а потім простягся долі.

— Блискуче, — похвалила постать, — майстра видно навіть у темряві.

— Що? — перепитав найманець, хапаючи ротом повітря, як викинутий на берег окунь. Він звівся на одне коліно і заходився розминати затерплу шию.

— Кажу, що крові — як на бійні, — було уточнення, — але ж ночувати тут не мені.

— Якби не ви, я ночував би на тому світі, — вдячно відповів Казимир, зводячись нарешті на рівні ноги. — Чим я можу прислужитись вам?

— Побажайте доброї дороги, — коротко кинув той.

— Як? Ви збираєтесь вирушити зараз, серед ночі?

— Саме так, у мене обмаль часу.

Раптом почулися чиїсь кроки, і в кімнату влилося тьмяне світло. В дверях з’явився господар зі свічкою.

— Ключа немає… — промимрив він.

— Ось ключ, — сказав мадяр.

То був невисокий шляхтич у доломані, недбало накинутому на плечі і застебнутому на петлицю. Над його чолом хвацько сиділа шапка, прикрашена смугастим соколиним пір’ям.

— Ваша дружина була такою ласкавою, — звернувся він до господаря, — що дозволила мені залишитись ще на один вечір. — Але тепер я вас змушений покинути.

— Ну, а я запитаю в нашого гостинного господаря, звідки взялися ці троє. — Казимир узявся за зброю. — Хто ви?!

Тоді по черзі тицьнув пальцем у заколотого, зарубаного, і ще на один труп.

— Мій пане, бачить Бог, не відаю! — заскиглив той, і свічка в його руках застрибала, як божевільна, розбризкуючи довкола рідкий гарячий віск.

— Друже, — лагідно озвався мандрівник до Казимира, — дозвольте вас запевнити, що цей бідолаха навряд чи винен. Мабуть, ви легковажно продемонстрували присутнім свій гаманець, от і привабили негідників… Волинь, чорт забирай, небезпечна земля для