Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
За кілька кроків від кухні і криниці стояла кузня. Троє молотів дзвінко відбивали ритм тутешнього життя. Іноді якийсь із них стихав, тоді у дверях кузні з’являлася кремезна постать з червоним від жару обличчям і порожнім цебром у руках. У ту ж мить у прочинених вікнах кухні з’являлися такі ж розпашілі кухарки. Трясучи пишними грудьми і бризкаючи свіжим сміхом, вони щедро розсипали кепкування та солоні жарти:
— Ковалю, ковалю, покажи-но свого молота!.. Де ховаєш молота, ковалю? Може, в кузні забув?..
— Заждіть до вечора, — стиха промовляв той, дістаючи зі студні воду і розпливаючись у щирім усміху, — кого впіймаю, тим молотом підклепаю…
Він жадібно пив, а решту води виливав собі на розпечену голову.
— А глянь-но, ковалю, сюди, які міхи маю! — не вгавала котрась молодичка. Виставивши наперед великі гарячі перса, вона кілька разів стиснула їх руками, надуваючи при цьому соковиті щоки.
Коваль, що встиг уже вдруге наповнити відро, вдав, наче збирається виплеснути з нього воду прямісінько у вікно. Кухарки з вереском кинулись углиб, а чоловік, вдоволено зареготавши, подався до кузні. За мить робота відновилась.
Позаду кузні стояла стайня, нагадуючи весь час про себе терпкуватим запахом. Самих коней зараз там не було, і двері прочинили настіж. В цей час коні, либонь, спочивали десь у затінку або охоче скубли траву на лузі.
Кілька хатин тіснилися біля каплички. Здавалося, їх позганяла туди продовгувата касарня, що лежала вздовж валу. Поряд з її стіною рядами сушилися чоботи і спочивало кілька сідел та відстебнуті табанки. Господарі ж цих предметів, імовірно, прибувши з нічного вартування, спочивали всередині, видаючи назовні злагоджене хропіння.
Один з будинків мав три поверхи. За ними — вишка, де стояв голий до пояса вартовий. Перекриття над ним, що трималося на чотирьох смолистих стовпцях, мало би захищати його від дощу і навіть трохи від сонця. Однак вартового, судячи з його засмаглого до чорноти торсу, той дах захищав не дуже.
Вартовий ліниво оглядав довколишній краєвид, вочевидь зовсім не переймаючись його красою. Тутешній куточок Волині розділився на два царства: просторий луг і густий мішаний праліс. Перетинаючи луг, сліпучо-біла ріка ховалася в обіймах шепотливих дерев, наче вістря шаблі загорталося в оксамит…
Річку опуклим мостом переступав битий шлях, гублячись десь у сонячній далині. На мосту також була варта: два жовніри спали на гарячих колодах, накривши голови широким лопушиним листям. Оминути їх було годі, і кожен, хто їхав возом або верхи, мусив будити цих добродіїв, щоб заплатити мито. За це йому дозволялось перетнути річку і, помилувавшись розбудовою нового форту, попрямувати далі.
Від грубого тракту відділилася кривим паростком сільська дорога. Вона все звужувалась і звужувалась, минаючи хащі терну та верболозу, доки врешті зовсім губилася в гущині. Церква і хатинки уздовж путівця здавалися зовсім дрібними, так що їх заледве міг розгледіти навіть горішній вартовий. Той, однак, себе цим не обтяжував, все частіше поглядаючи то на свіже річкове плесо, то на витоптане подвір’я, де вже от-от хтось мав би йти йому на заміну.
Двоповерховий будинок належав коменданту. Сам він, молодий ротмістр, сидів за столом в товаристві бородатого здорованя. Невеличка зала на першому поверсі, схоже, правила коменданту і за кабінет, і за вітальню, і за дорадчу кімнату. Принаймні тут можна було побачити речі, які стосувались і того й того, а зачовгана підлога свідчила про те, що люди тут збиралися часто. Офіцер схилився над пошарпаним кресленням, уважно вивчаючи один з клаптів.
— Якщо ворог потрапить до нашого рову, то, хоч як це дивно, лишиться недосяжним для стрільців, — сказав він, обвівши дерев’яною тріскою позначені вежі. — Його не дістати ані з мушкета, ані з лука.
Здоровань кивнув згідно головою.
— Уся Європа у заручниках цього «мертвого поля» попід вежами і стінами, — додав ротмістр.
— Як на мене, — мовив здоровань, — то діжка окропу непогано вирішує справу.
Комендант усміхнувся.
— Проти розбійників — так, — відповів він, — але козаки і татари той окріп мають десь.
Тут реготнув здоровань.
— Послухай, Матвію, — звернувся він до коменданта, — може я надто простакуватий і небагато тямлю у тій твоїй науці, але ми будуємо острогу з дерева. Отже відповіді, твоя милосте, слід питати в нього…
— У кого? В листя та кори? — Матвій з цікавістю глянув на співрозмовника.
— І кущів, — додав той і насмішкувато замовк.
Марно почекавши на продовження, ротмістр звів руки до неба.
— Господи! — промовив він. — Цей волинський Голіаф бажає моєї смерті!
— Боронь Боже.
— Тоді кажи…
У кімнату саме зайшла вродлива служниця з глеком квасу і двома кухлями. Трохи зашарівшись від чоловічих поглядів, вона поставила посуд з напоєм і нечутно вийшла.
Доки чоловіки пили квас, на хвилину запанувала тиша, яку порушувало хіба що булькотіння та прицмокування. Після цього обидва гучно видихнули і поставили кухлі назад на стіл, втираючи зволожені бороди.
— А квас нічого не підказує твоїй мосці? — пожартував Матвій.
— Хіба те, що ця проклятуща спека доведе мене до шалу…
— Тоді повернімось до твоїх дерев і кущів.
— Гаразд.
— То кажи нарешті свою думку, — витер вуса комендант.
Здоровань раптом посерйознішав і промовив:
— Чесно кажучи, в тім нема нічого мудрагельського. Я колись опинився в такому рові. А на дні наїжачилось гостре кілля. У мутній воді з греця що побачиш. Богу лиш відомо, як мені вдалося вибратись звідтіль…
— Думка добра, — погодився Матвій, — тільки напустити води у наш рів буде непросто. Адже форт стоїть значно вище од берега Горині.
— Тоді сама природа велить щось інше придумати, — підсумував здоровань. — А що коли натикати поміж кілків кущі ожини чи тернини? Ворог, хоч і не втрапить на кілок, та виборсатись йому буде непросто…
— Отже, кілки, — мовив комендант, — а зверху листям?
— Саме так! Листя буде замість води. Гарненько притрусимо згори, аби нічого не впадало в око…
Ротмістр замислився, дивлячись на невибагливі креслення. Здавалось, він намагався подумки допасувати запропоновані новації.
— Гаразд, — врешті сказав Матвій, — ми повернемось до цього за тиждень, коли закінчимо вал. Без нього ми голі, як равлик без мушлі.
Знадвору почулося бемкання дзвону.
— Обід, — сказав здоровань, підводячись з місця.
— Стривай, — зупинив його комендант, — може, залишишся?
— Е, ні! — усміхаючись відповів той. — Мої грубі манери не для вишуканої пані.
— Дарма ви так, — почулося згори.
Обидва звели очі.
Сходами до них спускалась вродлива шляхтянка.
Чоловіки вмовкли, не відводячи від неї очей. Вишукана сукня вигідно окреслювала розкішне і граційне тіло, а коштовні прикраси ніби свідчили, що вони не варті нічогісінько поряд із красою очей, ніжними вустами, тонкими бровами і рожевими щічками.
— Панове, —
