Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Ти просто вар’ят! — спалахнув Микола. — Франя я знаю стільки літ!
Він одразу звівся на ліжку, і я побачив, що це його добряче рознервувало.
— Заспокойся, — сказав я. — Просто Франьо мусить щось шати. Він був у мене при обшуку. Я думаю, якщо він мені не поможе, то хоча виторгує в того лейтенанта ще кілька днів для мене. Адже він з ним добре знайомий? Чи не так?
— Не знаю, — бовкнув Микола і знову відкинувся на подушку. — Дай мені спокій. Я змучився.
— Скажи мені, де та хата, і я пішов.
— Я не знаю. Я там ніколи не був.
— Чому ти не хочеш сказати?
— Бо я не знаю! — підвищив знову голос.
— А Шиньйон знає? — кинув я, уже виходячи, і помітив, як у його очах блиснула лють, але тепер я точно знав — Шиньйон знає.
За оперним театром у скверику вирувала «скупка». «Скупка» — місце праці Шиньйона, якого прозвано так за своєрідну зачіску: спереду світилася лисина, а ззаду кучерявилася буйна темно-руда шевелюра.
Я вибіг з лікарні.
— Ну що? — спитав Ося. — Як він там? Жити буде?
— Жити буде. Так виглядає, що нам тепер треба виловити Франя. До вечора, коли він з’явиться в ресторані, я чекати не можу. Поїхали на «скупку», може, я там дізнаюся, де його хата.
На «скупці», як завше, було тлумно. Я прогулявся серед фарцівників, роззираючись на всі боки, але Шиньйона й сліду не було. На щастя, наштовхнувся на одного знайомого.
— Не бачив Шиньйона?
— А він з поляками у брамі. Он там…
Дякуючи Богові і всім святим, я побіг до брами, що виходила на вулицю Хмельницького. І якраз вчасно, бо поляки вже виходили, а за ними й Шиньйон.
— Привіт! — гукнув я. — Знову тяжко працюєш?
— Ой, не кажи… В тебе який сайс?
— Тридцять другий.
— Во! Якраз на тебе. Бери майже даром, — і він розкрив пакет.
Я ковзнув по джинсах байдужим оком.
— Сто вісімдесят. Леві Страус! Справжній! Тільки для тебе.
— Іншим разом. Мені потрібен Франьо.
— Увечері в ресторані зловиш. Він ніколи не прогулює. Ти що, маєш сумніви відносно цих джинсів? Ти мене ображаєш!
І не встиг я заперечити, як він витяг сірникове пуделко, добув сірника і, послинивши його, почав терти об джинси. Сірничок посинів.
— О! Ясно? — тицьнув мені сірника під носа. — Добре, сто сімдесят п’ять і ні краба менше.
— Мені потрібен Франьо. Вже!
— Де я тобі його візьму?
— Ти знаєш, де та хата… та його друга хата…
Шиньйон подивився на мене, наче на божевільного:
— Яка хата? Слухай, що ти мені баки забиваєш? Яка хата! Не заважай працювати. Такі класні джинси! Просто на мене замалі. Я ношу тридцять шостий. Хоча влажу і в тридцять четвертий, але тоді мене тисне в яйця. А це шкідливо. Це впливає на потенцію. До речі, як твоє лібідо?
— Чудово. Але мені потрібен Франьо.
— Пішов ти на фіґ! Заграв! Ну чого сьогодні всі так дістають Шиньйона? Змовилися, чи що?
І вже хотів було йти, але я перехопив його за руку.
— Франьо тобі сам подякує за це. Діло є таке, що пальчики оближеш!
— Ну да! — недовірливо прискалив око.
— Точно. Пару тисяч можна піймати.
Шиньйон затупцяв на місці.
— Добре. А що я з того буду мати?
— Дам тобі зараз п’ятдесят карбованців. Тільки за саму адресу.
— Ти що! Я друзів не продаю… А що за діло?
— Діло таке: якщо зараз я не виловлю Франя, то шість тисяч пролетить, як фанера над Парижем. Коли мені допоможеш, візьму тебе в долю.
— Ну, дивись. А то Шиньйона всі ображають, всі дурять, усі тільки й думають, як обмахерити. А я хвора людина. У мене діабет і ця… як його…
— Жовчокам’яна хвороба.
Він витріщився:
— А ти звідки знаєш?
— На морді написано.
Не знати чого він провів рукою по неголеному обличчю й скривився.
— У мене ще одна проблема. Імпотенція розвивається. Не маєш толкового лікаря?
— Тобі неймовірно пофортунило — якраз так сталося, що маю.
— Та йди? Справді? А то знаєш, ще недавно мені хотілося мало не щодня. А тепер якось так уже й задумаєшся — може, краще газетку почитати?
— Я тобі співчуваю. Говори адресу.
— І при чому теличка класна. Вгодована. А от не хочу. Добре, давай сотню — скажу, — промуркотів Шиньйон, потупивши соромливо очі.
Я дав йому гроші. Він педантично їх перерахував, заховав у пулярес, потім навіщось, мабуть, за звичкою, роззирнувся на всі боки й сказав:
— Записуй. Це на Новому Львові.
Я записав.
— Дивись, не надуй Шиньйона! — помахав мені услід пальцем.
«Бобика» ми спинили за рогом. Вулиця складалася з приватних будиночків, уся в зелені.
— Зачекайте мене, — сказав я. — Подивлюся, чи хтось є.
Металева фіртка виявилася замкненою. Я натиснув на кнопку дзвінка, почекав трохи і вернувся до циган.
— Здається, нікого нема. Але фіртка замкнена.
— Нічого, це не завада.
Ми перелізли через сітку на подвір’я Франя і обстежили будинок з усіх боків. Вікна всюди були зачинені і заґратовані, лише на другому поверсі вікна не мали ґрат.
— Тепер черга на Муню, — сказав Ося.
Муня аж підскочив з утіхи, що має нарешті можливість проявити свої таланти, і зі зграбністю мавпи видряпався на крислату грушу. Далі він з такої тонкої гілляки, яка могла хіба що тільки його й втримати, добрався до кватирки, відтягнув її трохи до себе і пропустив сталевий дріт у шпарку. На кінці дроту була петля, якою він спритно піймав головку закрутки. Раз! — і кватирка відчинилася. Але вікна були подвійні, і ту саму операцію він мусив проробити знову. Худеньке тіло Муні пірнуло в кімнату, а за лічені секунди він уже стояв на порозі й гостинно запрошував до хати.
— Там нагорі хтось є, — сказав пошепки Муня. — У другій кімнаті. Якась баба. Спитала: хто там.
— А-а, це певно наша крадіж, — усміхнувся Ося. — Але поки що її не варто випускати, щоб під ногами не крутилася. Давай, братва, розсипайся по хаті і шукайте джинси.
— Хто знайде першим, дістане сотню! — оголосив я.
Цигани взялися до роботи, а я, піднявшись нагору, покликав дівчину. Вона відізвалася, але двері були замкнені.
— Якщо хочеш, аби ми тебе випустили, мусиш нам допомогти.
— Що я маю зробити?
— Нічого. Тільки відповісти на пару питань. У твоїй кімнаті часом нема джинсів?
— Нема.
— Франьо тут буває щодня?
— Ні.
— А як