Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Умгу.
— Я тебе дуже прошу.
— Добре. Я просто подумав, що тобі буде дуже смішно.
— А мені, бач, не смішно.
— Ну, пробач…
— Тільки на перший раз.
— Едик, ти мене, будь ласка, до самої хати не підвозь, добре? А то сусіди, знаєш… Вони в нас на жовто-блакитний колір мають бурхливу реакцію.
— Знову починаєш? — грізно блиснув зубами сержант.
Чому він так тяжко реагував на ці невинні жарти? Може, тому, що дебіл?
— Усе, Едику, я більше не буду. Але зупинися на сусідній вулиці. Я уже якось тих кілька метрів дошкандибаю.
Едик пригальмував.
— Ага, забув спитати, — затримався я у дверях. — Де лежить Микола?
— Що? Хочеш провідати?
— Хочу.
— На Ужгородській. Травматологія, четверта палата.
— Ну, тоді чао! — привітно помахав я рукою.
Едик подивився на мене з неприхованою цікавістю. Підозрюю, що в його голові майнула дотепна думка: а чи не доложити цьому чмурику ще одного шнобля під око? Проте він тільки скрушно похитав головою, остаточно зневірившись у своїх педагогічних здібностях, і не відповів нічого. Доки я не завернув за ріг, він сидів у машині, проводжаючи мене дбайливим поглядом міліціонера, таким для нас знайомим з рожевих плакатів.
Удома я поскидав із себе вбрання і голий став перед дзеркалом. Тіло скидалося на географічну карту Полінезії — безліч синіх та червоних острівців покривали його вздовж і впоперек. На колінах позапікалася кров.
Я набрав у ванну води, слідкуючи, щоб була ледь тепла, бо гарячої я б не витримав, і занурився по саму шию. Мене все пекло, я почувався так, наче б щойно зійшов з конвеєра, на якому власне складають таких типів, як я. З одним уточненням — мій екземпляр виявився явно спартаченим, бо жодна частина тіла не трималася купи і не гармоніювала з рештою.
Після купелі я відшукав перекис водню і промив рани, не перестаючи сичати й скавуліти, вдягнувся у все чисте і знову зазирнув у дзеркало. До мене повернувся мій рідний пристойний вигляд. Тільки на нижній губі виднілася засохла кров. Але тут уже міліція ні при чому. Це я сам себе вкусив, коли катулявся на підлозі.
У комірці, куди міліція не зазирала і де стояв цілий ящик заморських пляшок, я виловив плящину геннесі, сів на канапу і задумався. Думати з пляшкою у руці куди легше. Галичанин не верблюд — напитися мусить. Я набрав коньяку в уста і відчув, як весь писок миттєво спалахнув вогнем. Таке враження, що я напився рідкого газу для заправки запальничок. Але вже наступний ковток подіяв, як перші краплі дощу на кактус в мексиканській пустелі, ще один ковточок — і я ввійшов у період цвітіння. У голові проясніло і закільчилося ідеями.
Що мене зараз чекало? Пошуки Осі, це ясно. Треба почати з нього. Раптом з жахом уявилося, що Осю вбили. Але ще один ковток розвіяв цю підозру. Просто аж так погано підряд не буває. Я вже звик, що одночасно може трапитися зі мною два западла. Але три — це вже занадто. Хтось пограбував Миколу. Хтось, хто знав про цю оборудку. Хто? Невже справді цигани поласилися? Сума таки серйозна.
Я подивився на годинник — наближалася перша. Треба квапитися.
Я поклав у кишеню триста карбованців і вийшов з хати.
Коли вже їхав у таксі, то спало мені на гадку, що Ося ті джинси не міг загребти. Бо якби це зробив, то мусив би якось домовитися зі мною, не міг мене отак лишити. Я для нього небезпечний свідок. Я знаю, як його знайти. Невже він аж такий відчайдух? Крім мене його може впізнати ще й Франьо. Хоча, з другого боку, Ося не такий дурний, аби особисто йти на діло. І тоді, напевно, виявиться, що він має стовідсотковий певняк.
По Збоїщах гуляв вітер, перегавкувалися собаки, а загалом панувало безлюддя. Мені довго довелося гримати, поки нарешті двері не відчинилися і на порозі не з’явилася розпатлана й заспана молода циганка.
— Що тобі треба?
— Осю.
— Нема Осі, — буркнула вона, затраскуючи двері перед самим носом.
Але я встиг увіпхати ногу.
— Я друг Осі. Розумієш? Є важлива справа.
— Забери ногу. Нема тут Осі.
— А де він?
— А я звідки знаю?
Я витяг десятку і помахав нею у повітрі. Циганка всміхнулася.
— Я у друзів грошей не беру.
Сказавши це, схопила мене за руку і втягла за собою в напівтемну кімнату, посеред якої лежав матрац. То були єдині меблі у цьому приміщенні.
Циганка одним махом скинула через голову сукенку й узявши руки в боки, стала переді мною зовсім гола, в самих лише коралях. Була до розпачу худа й скидалася на посинілого бройлера. Кістки випинали всюди, де треба і де не треба, а на місці грудей темніли самі пиптики.
— Що ж ти за Осин друг, що мене не любив? — вишкірила вона золоті зуби.
— Я не маю часу базарити.
Та, не звертаючи жодної уваги на мої слова, циганка беркицьнулася на матрац і по-кошачому потяглася:
— Ну? Покажи, який ти Осин друг.
Можливо, після п’ятнадцяти років в’язниці за крадіжку джинсів я буду радий і такому щастю, але зараз її драбиняста фігура не прокидала в мені жодних бажань. Я відвернувся і вийшов із кімнати. Вслід мені пролунало:
— Підараст горбатий!
Я мовчки проковтнув і це, але мимоволі випростався. У сусідньому дворі якийсь циганчук у самих чорних трусах цьвохкав лозою по дірявому відрі.
— Гей ти! Не знаєш, де Ося?
Циганчук прискалив око, запхав пальця у ніс і задумливо пошпортався. Потім вийняв його, уважно обстежив і, витерши об труси, відказав:
— А даси рубля?
— Дам.
— Ну, то дай!
Я просунув йому карбованця межи штахетами. Циганчук вихопив гроші й закрутився в дикому танку:
— Обдурили дурака на чотири кулака! Обдурили дурака на чотири кулака!
Я спересердя плюнув і хотів уже було йти, коли з хати випірнула циганка. Вона ліниво позіхнула і сказала:
— Ну, де там твоя десятка?
— Нема дурних, — бовкнув я. — Скажи, де Ося.
Циганчук враз перестрибнув через паркан і застрибав довкола мене:
— Дядя, дай мені ще рубля. Скажу, де Ося!
— Пішов ти! — гримнула на нього циганка.
Я вийняв десятку і підніс її над головою:
— Хто перший скаже, де Ося, дістане гроші!
У ту ж мить обоє так швидко заторохкотіли, що я ледве второпав — Ося, виявляється, грає у карти через дві хати в садку.
Я зіжмакав десятку і, підкинувши її угору, гукнув:
— Лови!
Ледве встиг відскочити. Коли я виходив з подвір’я, позаду розлігся