Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
Амалія змусила себе пройти ще метрів п’ятдесят, подолати залишок тієї нейтральної прикордонної зони, щоб увійти до під’їзду, піднятися ліфтом на п’ятий поверх, закритися в квартирі, яка ніяк не ставала для неї своєю, та знову усвідомити безмежну самотність і порожнечу навколо себе.
Можливо, виходи в місто, у дивний світ кав’ярні з новими знайомими, з чужими долями-історіями стали для неї подібними до порцій повітря, кисневих подушок, без яких існування на цьому підводному човні виснажило б її зовсім.
Але перспектив Амалія все одно не бачила, хіба що найближчу – отримати в банку готівку, купити путівку, випірнути звідси і… дихати десь там, біля моря, на повні груди до запаморочення, аж доки…
Вона роздягнулася й подалася в душ. Амалія не заощаджувала воду, лила її довго, не зважала на лічильники. Їй було байдуже. Нещодавно вона сплатила всі квитанції за три місяці, нарешті спромоглася, адже раніше їй було зовсім не до того. Сплатила й за парковку, де стояла її скалічена машина, з якою не знала, що робити. Також треба було щось їсти… До того ж минулої ночі вона у відчаї після дзвінка Артура жахнула мобільний із балкона, і тепер, мабуть, треба купити інший… Гроші танули.
Про все це думала Амалія, стоячи під струменями гарячої води, яка обпікала тіло, але реакція свідчила, що воно живе. Красива, віднедавна самотня жінка стояла у сірій, подряпаній колишніми мешканцями ванній, тримаючи над головою розсіювач води, і ніби намагалася змити із себе докучливі думки, але ті копошилися в її голові, непідвладні ні жінці, ні тугим струменям…
Загорнута в довгий халат, жінка витягла із сумочки пачку сигарет і запальничку й рушила на балкон. Та щойно вона підняла ногу над поріжком, як здригнулася й заклякла – у темряві з крісла, мов два жовті ліхтарики, на неї дивилися два ока.
– О Господи! А ти ж тут звідки?! – вхопилася за серце Амалія, упізнавши ту саму кішку, якій сього дні виносила ковбаси. – То ти ще тоді проскочила й відтоді тут і сидиш?! Нічого собі історія!
Вона присіла навпочіпки біля крісла й роздивлялася тварину, яка не виявляла жодного занепокоєння і, здавалося, дуже органічно почувалася в старому кріслі.
– Може, погодувати тебе? Ну, ходімо, ходімо на кухню…
Кішка зістрибнула на підлогу й побігла попереду, ніби не мала сумніву, де саме в цій квартирі водиться їжа.
– Ось тобі ковбаска, – подражнила жінка кицю кілечком і рушила до вхідних дверей, – але їстимеш її на сходах! Так і домовимося, я тобі щось виноситиму. А от брати тебе до себе я не збиралася, уже пробач. Ну, чого ти стоїш? Іди, іди до мене! Уперта ти тварина! Я ж тобі їсти дам, покладу у твою коробку від піци, іди!
Кішка стояла у дверях кухні й уважно слідкувала за рухами жінки, але йти за нею, вочевидь, не збиралася.
– Дурненька, іди, на! Давай не будемо тиснути на жалощі! Іди! Не можу я тебе забрати… Я й сама скоро звідси поїду. Розумієш? Я тут не надовго… І взагалі… Узагалі це не моя квартира… Як тобі пояснити?
За кілька хвилин Амалія таки повернулася на кухню, зітхнула й поклала перед кішкою їжу.
– Усе одно доведеться тобі звідси ушиватися, дорогенька…
– Мррр… – відповіла кішка, жуючи ковбасу.
– Буде тобі «мур»…
Амалія махнула рукою й рушила на балкон – таки викурити сигарету й подумати про дивний сьогоднішній день. Місто засинало, а десь унизу, у траві, співав самотній цвіркун. Тонесенький молодий місяць піднявся над будинком навпроти, і Амалія згадала стару прикмету: що маєш при собі, коли вперше побачиш молодик, з тим і будеш цілий наступний місяць. Згідно з цією прикметою, бажано мати в руках гроші, їжу, щось корисне. А в неї в одній руці диміла цигарка, а друга намацала в кишені халата уламок олівця.
– Отакої… – невесело промовила жінка і здригнулася: об її ногу потерлася теплою голівкою кішка, вдячно муркнула й знову заскочила на крісло.
– Та ти вже тут облаштувалася, як удома! – посварила її пальцем Амалія і раптом завмерла від здогадки. – Матінко… А може, ти і є вдома?! Може, це не ти до мене прийшла, а я до тебе?!
23
У понеділок зранку про Женю згадали жіночки, які зазвичай викликали її до себе в офіс, де вона всідалася в невеличкій комірчині, призначеній для обідів персоналу, і за кілька годин робила манікюр усій жіночій частині тієї контори. Ціну призначала помірну, «гуртову», і всі залишалися задоволеними. Сьогоднішня робота нічим не відрізнялася від звичної, хіба що одна з жінок під час процедури то зітхала, то скаржилася на неслухняну доньку-підлітка і зверталася до Женьки як до трохи старшої за її дитину, з риторичними запитаннями на кшталт «І якого рожна їй не вистачає вдома?» чи «От як їй пояснити, що мати їй не ворог?!». Дівчина знизувала плечима і єдине, що могла порадити, – це поговорити з донькою щиро і без «наїздів», спробувати зрозуміти одна одну.
Вона ворожила над жіночою рукою, перетворюючи «просто руку» на «руку доглянуту», а тим часом думала, що, певне, і її мама так само на роботі зітхає й ділиться з чужими людьми своїми проблемами, питає їх, чого їй, Женьці, не вистачало вдома… Ніби ті люди щось можуть знати про їхнє життя чи порадити!
Після роботи вона зайшла до найближчого супермаркету, купила «Київський торт» і вирушила на роботу до мами, у відділ кадрів іншого супермаркету. Саме наближалася обідня пора, і тортик до чаю дуже б згодився.
Звісно, вони любили одна одну. І жаліли. І не бажали одна одній зла. Може, Женьку трохи брали ревнощі, коли мамина увага свого часу переключилася на Жору. Потім їй одночасно було і шкода матері, бо з таким зв’язалася, і брав розпач, бо мати не могла чи
