Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
Ден ковтнув залишок пива з пляшки й відкинув її вбік.
Далі події розвивалися блискавично: хлопець вибив із рук Іллі фотоапарат, той відлетів і з брязкотом упав на землю. Ілля ошаліло кинувся на Дена, але той миттєво штовхнув його обома руками в плечі. Ілля відсахнувся і ступив крок назад. Нападник наступав.
– Ти, сука, зникни нах, я сказав! Бо дограєшся!
Ілля торкнувся спиною стовбура старого каштана, ніби відштовхнувся від нього, і рвучко штурхонув Дена обома руками в груди. Той хитнувся, ледве втримався на ногах, в очах його спалахнула ненависть, і він з усієї сили почав гамселити Іллю кулаками, піддаючи ще й із ноги.
Цієї миті на сходах перукарні з’явилася Женька й кинулася до хлопців.
– Дееен! Урод, блін! Козел! Облиш його! – хапала вона за руку свого «колишнього», безглузді й недовгі стосунки з яким сама й порвала пару тижнів тому.
– Не лізь, курва! – рявкнув той, скинув дівчину з лівої руки й розмахнувся правою.
Вона не втрималася на ногах, оступилася, махнула в повітрі сумкою і всілася на тротуар, але швидко підскочила й знову кинулася розбороняти.
– Жах який! Міліцію треба викликати! – зупинилася жінка, що йшла повз. – Розвелося алкашів і наркоманів, нема спокою!
– Ден! Відчепися від нього! – кричала Женька, намагаючись ухопити Дена за руку в той час, коли Ілля теж не чекав, поки його скалічать, а гамселив ворога як міг.
Якісь чоловіки оцінили ситуацію й рушили розтягувати хлопців, але в останню мить Ден рвучко спрацював правицею і влучив Іллі ледь вище ока, той хитнувся, тріпнув головою, вхопився за лоба й замружив очі.
Їх розтягли. Ден гарчав, матюкався, погрожував і намагався вдарити Іллю ногою. Ілля «на адреналіні» теж іще поривався «віддячити», хоча з брови юшила кров. Потім, відкинутий убік якимось дебелим чоловіком, він уже не чинив опору, а тримався однією рукою за стовбур того самого каштана, другою за голову й важко дихав. Женька підскочила до нього й потягла руку вниз. Ледве долоня хлопця відділилася від брови, як звідти хлинула кров, заливаючи половину обличчя.
Зойки й осудливий гомін перехожих.
Якась попутка до травмпункту.
Липка кров на руках та одязі обох.
Погано освітлений коридор зі стінами в сірих кахлях.
Запах медикаментів. Брязкання інструментів за дверима.
Звичні до всього, втомлені й незворушні лікарі.
Ім’я? Адреса? Гепатит? Алкоголь? Наркотики?
Гроші за знеболення та «на потреби кабінету».
Яскрава лампа у вічі.
Знеболення. Різкий запах медикаментів.
Голоси лікарів, ніби з космосу.
Три шви – на брову, над і під нею.
Несподівані Женьчині сльози, коли він вийшов з операційної.
Нічна вулиця.
Таксі. «Шансон». Тютюновий дим.
Прощання.
«Не переймайся, Женько, шрами прикрашають чоловіків!»
«От придурки…»
20
У ніч із суботи на неділю Амалії не спалося. У її голові прокручувалися події останнього тижня, який за наповненістю людьми та долями, що торкнулися її, разюче відрізнявся від багатьох попередніх самотніх тижнів-близнюків. А ще позавчора та історія з пакунком «від шанувальниці», що само по собі було надто дивним: ні імені адресата, ні імені відправника, але рекомендація читати разом із Віктором… Потім дивна, немов казково-летюча оповідь про Дива та історія дівчинки-підлітка, що зуміла вислизнути від ласого до молодого тіла дядька, ще й відкупного взяла, та й чим! Вона несвідомо облизнула губи, ніби хотіла заново відчути смак того ожинового вина, його аромат…
Знову не вийшло обговорити з Віктором оповідання, але їхні стосунки зробили крок уперед. Ні, власне, вони щойно виникли. Адже факт знайомства – то ще не стосунки. А от вино, оповідання, прогулянка, яку перервала злива, і навіть поїздка разом на таксі були тим, про що вже можна думати як про спільне.
Чи хотіла вона нового спільного з кимось? Навіщо? Наповнити та розфарбувати такими ось вечірніми спогадами свою самотність? Знову підпустити до себе того, хто потім завдасть несподіваного й нестерпного болю? Хоча в цьому випадку Вікторова сліпота видавалася не так його вадою, як – прости, Господи! – «бонусом»: у незрячого чоловіка і спокус набагато менше. Утім, навколо чимало зрячих самотніх жінок, які теж можуть тверезо оцінити всі плюси незайнятої чоловічої одиниці. І сліпий чоловік без шкідливих звичок із приємною зовнішністю та манерами однозначно виграє поруч з алкашем чи якимось держимордою зі стовідсотковим зором.
Відігнала від себе чоловічо-жіночі міркування і подумала, що все скоро зміниться. Адже вона вчора з’їздила в банк, хотіла отримати там п’ять тисяч доларів і вирішити своє питання в турагенції. Але чомусь їй сказали, що гроші треба замовляти (ніби п’ять тисяч – то такі великі гроші!), вона замовила і стала чекати понеділка, коли по обіді їй видадуть невеличку пачку папірців, здатних на якийсь період змінити її життя.
Амалія вийшла на балкон, знову загорнулася в плед і всілася в пошарпане крісло. Щойно почала мріяти про напоєну сонцем квітучу країну засмаглих красивих людей, як у кімнаті заграв мобільний. Це було дивно і через пізню годину, і тому що давно вже її ніхто не розшукував.
Артур повідомив, що в нього кілька годин тому народилася донька. З цього приводу він добряче випив і вирішив поділитися новиною. Адже вони не чужі люди. Відразу перепросив, якщо раптом зачепив за живе, знову щось говорив про свої новини, а потім вибачався, що «так уже вийшло»… Знову казав, що вони не чужі, можна сказати – добрі друзі з дитинства і вона завжди може розраховувати на його допомогу й підтримку, адже «стільки років разом»…
Амалія вислухала його нетверезий монолог, тримаючись за перила балкона, коротко сказала: «Вітаю!» – і жбурнула телефон униз. Він хряснув у темряві об асфальт і, певне, розлетівся на друзки. Жінка стояла, учепившись пальцями в поручень, і намагалася розгледіти землю перед вікнами першого поверху, де всю весну копалася літня пані, висаджуючи розсаду квітів.
У скронях пульсувала кров, серце калатало, горло ніби хтось перетягнув мотузкою. От би кинутися зараз униз – і по всьому! Та аби ж знаття, що на цьому кінець… П’ятий поверх – не надто високо… А раптом та дбайливо оброблена клумбочка спружинить, і душа не покине тіла, а панічно вчепиться в нього? Скалічитися, переламати
