Колиска сонця - Дмитро Михайлович Кешеля

І хоч Семиліт майже виправдав Мирослава, все одно рішенням бюро йому було винесено сувору догану.

«Оце тобі за град, оце тобі за збитий хліб, оце тобі за всі обіцянки людям. Щоб не дуже прагнув життя на широку ногу», — думав Запотічний, шалено женучи в село машину і всю дорогу ледве стримував себе, щоб знову не зареготати із злості божевільним сміхом. З того часу між Запотічним і Семилітом миттєво зникли колишні взаємини. Вони віталися, розмовляли, але все зводилося до планів і зобов’язань. І не було вже у цих бесідах давнього тепла, дружнього взаєморозуміння. Семиліт кілька разів намагався викликати Запотічного на відвертість, за будь-яку ціну налагодити колишні стосунки, але голова був несхитний у обраній позиції. І за це в душі згодом гірко розкаювався.

…Того дня ізранку вперше пішов сніг. Падав тихо, не поспішаючи, немов у небі линяли старі осінні хмари, відступаючи перед свіжими, зимовими, і через півгодини на дахах будинків, на змерзлих плечах землі, в очах людей лежав дивний спокій. І стало чомусь раптом так світло у світі, ніби хтось по всій землі запалив тисячі білих вогнищ. Запотічному завжди здавалося, що коли випадає перший сніг, жодна людина не може зле глянути на ближнього, бо первісна чистота і краса снігу завжди віддзеркалюється у людських очах. Перший сніг омолоджує людину, навертає до неї найсвітліші спомини. Тому, йдучи коридорами лікарні, Мирослав хоч і відчував незрозумілу тривогу, на душі все-таки було радісно від білого зимового дива.

Біля палати Семиліта сиділа літня медсестра.

— Не велено сюди пускати нікого, — підвелася назустріч.

— Але товариш секретар сам просив, щоб я навідав його, — розгубився Запотічний.

— Заждіть хвилинку, — медсестра обережно прочинила двері палати і увійшла.

За ту хвилину, доки медсестра розмовляла із Семилітом, Запотічний раптом збагнув усе.

— Невже це правда? — жахнувся.

Семиліт після тяжкого поранення у горло і груди хворів часто. Мирослав уже звик до цього і не надав великої ваги вістці про те, що в секретаря знову почалися приступи.

— На цей раз, якщо Семиліт переживе кризу, жити йому до ста літ. Але надії майже немає, — сказав Запотічному, зустрівшись учора в райкомі, головний лікар.

Навіть тоді Мирослав не надав його словам особливого значення. І ось тільки зараз до нього повністю дійшов зміст розмови. Все перевернулось вмить у душі Запотічного. Як і не було тих років відчуження. Семиліт став для нього знову до болю дорогим і рідним.

— Милий і добрий Семиліте, невже це правда? — гарячі спазми підступили до горла. Друже, що ти надумав?

І біле сяйво знадвору, і білі стіни коридорів з усієї сили здавили Запотічного. Він навіть не зміг подякувати, коли медсестра запросила до хворого.

— Здоров, здоров! Ти, як завжди, молодий і юний, — простягнув руку Семиліт, силкуючись піднятися на подушках.

Колись могутня долоня секретаря висохла, стала маленькою, тендітною. Та й сам Семиліт — схудлий, виснажений — був схожим на хлопчака. Хіба тільки глибокі зморшки, які густо обснували обличчя, виказували, що ця людина пройшла нелегке життя.

— Розповідай, як справи? Чув, ніби і в цьому році обігнав усіх в районі. Кажуть, озимина у тебе зараз густа, як щітка. Гарні хліба мають бути! Оце полежу ще кілька днів, прийду до себе і першим ділом до тебе завітаю. Подивлюся, як газдуєш, — запевняв Семиліт.

Запотічний бачив, що секретар говорить і не вірить у свої слова, він говорить святу неправду, щоб підняти дух друга, який зовсім розкис, увійшовши у палату.

— Ну, розповідай, чого мовчиш? — підбадьорював Семиліт.

Запотічний говорив в’яло, весь час плутаючись в думках, а потім зупинився на якомусь слові і зовсім знидів. Семиліт нерозуміюче подивився на товариша і раптом де й сили взялися у виснажених грудях:

— Перестань, чуєш, перестань, — закричав так, що Запотічний аж схопився. — Панахиду по мені приїхав справляти. Ану, голово, голову вище!

— Не сердься, Миколо, — вперше за останні роки назвав Семиліта по імені. — Болить мені дуже тут, — приклав руку до серця.

— Валідол треба із собою носити! — відповів сухо Семиліт.

Запотічний заперечливо похитав головою.

— Я ось про що хотів з тобою поговорити, — тихо мовив секретар. — Вибач, друже, за ту догану. Зрозумів я, що був неправий тоді. І за всі ці роки страшенно мучився.

— Знайшов чим журитися. Догану давно з мене вже списали.

— А з моєї совісті, Мирославе, вона не списана. Хочу бути чистим перед собою і тобою. Дай мені слово, що ніколи не пом’янеш про це. І ще одне, — тут Семиліт відвів погляд до стіни, — якщо зі мною щось станеться, підтримай сім’ю, потурбуйся про дітей… Марія моя така безпомічна, безпорадна у житті, що розуму не докладу, як вона зможе все перенести…

Запотічний підійшов до ліжка, сів на краєчку і ніжно притулив голову друга до своїх грудей.

— Щасливі ми з тобою, Мирославе, — раптом сказав Семиліт, — бо жили, в час, коли все покоління проходило суворий іспит на вірність своїй землі, на вірність священній пам’яті батьків, полеглих у громадянську. Нас стає все менше, і ми, немов ті птахи, які потерпіли від страшної бурі, все більше горнемось один до одного…

Запотічний обережно опустив голову Семиліта на подушки. Секретар на мить заплющив очі, ніби вертався кудись у далеке минуле, і замріяно сказав:

— Дожити б до весняного дощу. Такого тихого і світлого. Лежиш у дитинстві, занурившись у сіно, на горищі, а він шепоче тобі на вухо казки, небилиці різні. Добрі і душевні у нас весняні дощі, так само, як і люди. У сорок третьому, весною, був закинутий у Польщу. Тяжко було, але гріла далека рідна