Колиска сонця - Дмитро Михайлович Кешеля

Правду казав хтось із мудрих: «Коби знав, де впасти, то соломки б підстелив». Ге, коби знав… От найшло старій Лібані. Іде ніби осіннім готаром.[1] Тихо і пусто довкола, як у тайстрі жебрака. І враз над головою хтось зітхнув. Метнула очима вгору, а там повне небо білих-білих птиць. Летять, і сипле з їх крил сніг Лібані на голову. Тільки хотіла відмахнутись від нього рукою, як раптом по всьому готарі зацвіли соняшники: гарячі, окасті, сміються і крутяться на стеблах, немов зміїні голови.

— Згинь, нечиста сило! — сплюнула тричі.

І тут зметнулись на овиді блискавки.

Пішли гуляти громи світом.

— Кінець, — подумала перестрашена Лібаня і вже хотіла впасти на коліна.

Але ось помітила, що зовсім то не громи тривожать небо, а няньо з мамою — прощені би були — впряглися у візок і тягнуть його по хмарах під самим обрієм. Той самий візок, з яким колись старий Ліба приплівся з гір до Прирічного. Хотіла їх озвати, побігти на поміч, але старі раптом спіткнулись і провалились у хмару, як у сніговий намет. Лібаня у відчаї знову глянула вгору. Але тепер замість неба на неї дивилось велетенське око, по якому сльозою спливало сонце. На самому краєчку ока сонце видовжилось краплею і впало на землю. Розплеснулось глухо, і соняшники чорно-чорно зацвіли…

…Прокинулась жінка вся спітніла. Тремтить тіло, мороз по спині стікає. Роззирнулась по хижі. Пелюсткою червоної троянди прилипло до вікна світанкове крайнебо — має скоро сонце зійти. Лібаня, ніби побита, встала, одяглася і, голосно позіхаючи, вийшла на подвір’я.

Весняний світанок — холоднуватий, свіжий — все глибше запливав у людські обійстя.

Зі стодоли, із плугом на плечах, вийшов Ілько і кинув його на віз — що звечора влаштувався орати Мовзерку — долину над рікою. Це була перша колгоспна весна, і Ілько нині мав провести через усі межі, які сплутали, немов невільника, поле, довгу-довгу борозну і нею перекреслити минувшину, яка сотнями літ давила серця і душі сельчан.

— Ільку, — почала здалеку мати, — може б, ниньки лишився: вдома. В обійсті гей скільки роботи. Пліт би треба підлатати, а то вже на людей шкіриться, поміст у стайні новий поставити, сіно геть за зиму зопріло — переворушити…

— Я то ще встигну. Земля у Мовзерці уже кілька днів як достигла. Чекати годі.

— Боюся, Ільку, нинішнього дня. Ой, боюся!

І розповіла сон.

Ілько від душі засміявся.

— Вірити, мамо, вашим снам — все життя тоді сидіти у хаті.

На те Лібаня нічого не одмовила. Назбирала під дровітнею у фартух трісок і подалася до хижі. На порозі зупинилась і глянула у бік Мовзорки. З ріки на берег повільно випливало сонце. Щось недобре кольнуло у серце Лібаню. Навдивовижку велике і розпечене, сонце знімалося над селом все вище і, здавалося старій, що воно ось-ось видовжиться і потече сльозою з неба ув обійстя Лібів. А ополудні над Мовзеркою гримнуло. Люди підхопили у небо очі — чисте, без жодної хмаринки. А через годину від хати до хати полетіла вість — Ілько Лібів підірвався на міні.

— Боже мій, боже, коби не говорила: «Не йди, не йди…», — голосила за возом, що обережно їхав із Ільком до міста, Лібаня. — Та не послухався…

Ілько ледь розплющив око і, наче крізь запітнілу шибку, побачив нахилене над ним обличчя матері. І згадав її сон, і ширше розімкнув повіки — небо хотів віднайти над собою. Але замість нього над ним висіло обличчя матері, по якому сльозою спливало велетенське сонце.

— Ви свого сина, тітонько, вважайте, народили у сорочці, — сказала на третій день, коли Ілько прийшов до тями після операції, ще молода, але чомусь зовсім сива лікарка. — Підірватися на міні і живим зостатися — це чудо. Радуйтеся, тітонько.

— Яка то радість, золота моя, — запечалено похитала головою мати. — Молодий хлопець залишився на газдівстві без рук, хіба то велика радість…

Півдня виплакувала потому, вернувшись із лікарні, у Мовзерці між борозни Лібаня очі, шукаючи Ількові руки. І таки знайшла одну під старезною вільхою. Знайшла й жахнулася… Із стиснутої долоні, пробиваючись крізь пальці, немов промені сонця, тягнулись зелені паростки зерна.

…І ось тридцять літ минуло відтоді. Так швидко пролетіли, неначе батогом хто луснув. Спершу Ілько ніяк не міг звикнути до свого життя. Озветься, бувало, у хліві під ранок корова, схопиться притьмом, аби отави вкосити. Потягнеться за сорочку, а руки ніби в прірву полетіли і аж тоді згадає, опустить безпомічно обрубки. І так щодня. З роками біль притлумився. І не сидіти ж чоловікові і словами горобців годувати. Попросився знову у колгосп. Призначили старшим чередарем. І, здавалося, змиритися б з усім — на паслі тиша, спокій, молодші пастухи весь час худобу пильнують, а Ількові тільки наглядати, аби все до ладу було. І хотів би змиритися чоловік, та от руки ніяк не можуть заспокоїтись, особливо, коли починається весняна ораниця. Відчує Ілько запах свіжозораної землі, і тоді здається, що руки в плечах починають кричати, немов птахи у клітках, пориваючись до плуга, до зерна. І тоді такий біль в обрубках, немов руки наново починають виростати.

А зараз осінь. Як сон дитини, стоїть тиха жовтнева днина. Обабіч пасовиська на полуденному сонці вигрівають плечі змерзлі за ніч груші, то запливуть, то знову виринуть на коловиді із голубого марева ліси, якийсь неземний спокій у цьому осінньому світі. Навіть череда, наскубавшись трави, зупиниться і довго-довго дивиться у замріяну далечінь. Ілько піднявся із валуна, що ніби приповз