Подорож собаки - Брюс Кемерон

Я нюхом відчувала присутність багатьох собак у кімнаті і їхній запах страху, болю й смерті. У цьому місці помирали собаки. Чоловік підвів мене до діри, прикритої металевими ґратами. Мої лапи тремтіли. Я намагалася задля заспокоєння притулитися до чоловіка, але той позадкував.

Я впізнала запах іншого чоловіка – напередодні він був у кімнаті – та злегка помахала йому хвостом, але він не назвав мене на ім’я.

– Гаразд, то це ти тут уперше? – спитав чоловік, який привів мене.

– Та ні, я вивантажував тіла тих, що ми приспали вчора, – сказав знайомий мені чоловік.

– Гаразд, отже, це тест на агресію. Провалять його – і в них короткий термін. Тобто вони мають лише чотири дні, перш ніж ми приспимо їх. В іншому разі даємо їм більше часу, якщо в нас не переповнено.

– А у вас буває не переповнено?

– Ха! Еге ж, хапаєш на льоту. Часом у нас є вільні місця, але зазвичай усе так, як зараз.

Незнайомий підійшов до столу й схопив миску, повну їжі.

– Зараз я от що зроблю: дам їй понюхати це й звикнути до думки, що це її їжа. Потім почну відтягати миску за допомогою пластмасової руки. Зрозуміло? Якщо вона вкусить за руку – це агресія. Якщо загарчить – це агресія.

– Звідки собаці знати, що це рука?

– Вона ж у формі руки й такого собі тілесного кольору. Це рука.

– Ну, гаразд. А як на мене, більше схоже на клин білої пластмаси.

– То погарчи на нього.

Обоє чоловіків розсміялися.

Я не знала, що відбувається, та ще ніколи не почувалася такою нещасною. Чоловік попереду поставив переді мною їжу. У мене потекли слинки – вони збиралися нагодувати мене? Я була голодна. Я опустила ніс, аж тут чоловік посунув на мене з великою палицею.

Після випадку із Сі Джей у машині я дізналася, що в страшну мить палиці бувають небезпечними, тож, коли чоловік тицьнув палицею мені в ніс, я загарчала, надто налякана, аби зробити щось іще.

– Гаразд, ось воно, – сказав чоловік з їжею. – Агресивна. Короткий термін.

– Але власниця казала, що прийде по неї, – заперечив інший чоловік.

– Вони всі так кажуть. Від цього їм легше на совісті, коли кидають своїх тузиків. Але знаєш що? Вони ніколи не повертаються.

– І все ж…

– Гей, я знаю, що ти новенький, але треба звикати до цього якнайшвидше, бо інакше довго не протримаєшся. Це агресивна собака. Ось і все.

– Так, гаразд.

Мене відвели назад до клітки. Я згорнулася, заплющивши очі. За деякий час мені вдалося заснути, попри фізично нестерпний гавкіт.

Минув день, потім іще один. Я почувалася стривоженою й застряглою в цьому місці. Починала звикати до шуму й запахів, але не могла звикнути до відсутності моєї дівчинки. Коли я гавкала, то від болю розлуки.

Минув іще один день, і цей був найгірший, бо вже справді здавалося, що моя дівчинка геть забула про мене. Треба було, щоб Сі Джей негайно прийшла забрати мене.

Гамір стояв такий гучний, що я відчула присутність жінки за дверима клітки, не почувши її кроків. Вона відчинила двері й погладила свої коліна. Повільно, невпевнено я наблизилася до неї, опустивши вуха й помахуючи хвостом. Вона пристебнула повідець до мого нашийника й повела повз інші клітки із собаками, що вили, гавкали, гарчали й скавчали на мене.

Ми підійшли до дверей, і, коли ті відчинилися, за ними була Сі Джей! Зі схлипом я підстрибнула, намагаючись лизнути її в обличчя.

– Моллі! – промовила вона. – О Моллі, Моллі, ти в порядку? Мені так шкода, Моллі. З тобою все добре?

Кілька хвилин ми обіймали й цілували одна одну. Моя дівчинка. Вона все ж про мене не забула. Я відчувала її неймовірну любов, і від цього моє серце злітало до небес.

Сі Джей повела мене до машини й відчинила задні дверцята, але я була така щаслива вибратися звідси, що впурхнула всередину й лише тоді побачила, чому цього разу мені не бути собакою на передньому сидінні: там була Ґлорія. Сиділа на моєму звичному місці. Вона подивилася на мене, і я помахала хвостом, адже рада була бачити навіть її – з таким піднесенням я покидала будинок галасливих собак.

– Хороша собака, хороша собака, – сказала Сі Джей, сідаючи за кермо й заводячи машину.

Ми приїхали до місця, точнісінько такого ж гамірного, як будинок з усіма тими собаками, але тут гамір був лише людський. Я чула машини й автобуси, крики та інші звуки, і раз у раз – громоподібний шум, від якого неначе здригалося саме повітря.

Сі Джей дістала з багажника скриню й відчинила дверцята з металевої сітки в кінці.

– Заходь до ящика, Моллі.

Я запитально подивилася на неї.

– Ящик, – повторила вона.

Я опустила голову й увійшла всередину.

– Хороша собака, Моллі. Це твій ящик.

Сидячи всередині, я могла визирнути крізь металеві ґрати, але решта скрині була непрозора.

– Ти вирушиш у подорож на літаку, Моллі. Усе буде гаразд, – Сі Джей просунула пальці крізь ґрати.

Це був один із найдивніших днів мого життя. Кілька разів ящик схилявся то на один бік, то на другий, і нарешті мене принесли до якоїсь кімнати – там був іще один собака, якого я нюхом чула, але не бачила. Собака загавкав, але я вже вволю набрехалася й хотіла лише спати, хоча невдовзі кімнату наповнив рев, від якого цокотіли зуби, а мій ящик дрижав, наливаючи тіло свинцем, як під час автомобільної поїздки. Собака все валував і валував без упину, але нещодавно я чула й гірше, тож не дратувалася. Дрижання ніби сповнило мої кістки втомою, і незабаром я вже спала.

Після якогось часу хитанини й руху я опинилася в місці, повному людей і таких же гучних шумів. З’явилася Сі Джей, відчинила ящик, і я вирвалася на волю й струснулася, готова до розваги. Вона вивела мене на вулицю, на трав’яний газон, щоб я зробила свої справи, і поєднання запахів у холодному повітрі підказало мені, що тепер ми недалеко від дому. Я замахала хвостом від щастя.

Якийсь чоловік підвіз нас на машині. Ґлорія сиділа поряд із ним, а Сі Джей – зі мною. Я хотіла сидіти на колінах у Сі Джей, радіючи знову бути з нею, та коли спробувала, вона засміялася й зіштовхнула мене.

Коли ми прибули додому, там був Трент, а також Роккі! Я вистрибнула з машини й побігла до брата, а він обнюхав мене з голови до ніг, без сумніву вчувши запахи всіх собак і людей, яких я зустріла, відколи ми востаннє бачилися. Потім ми боролися й грались у снігу, але я досі не почувалася в безпеці й не дозволила Роккі відтягти мене більш ніж на кілька футів від ніг Сі Джей, яка сиділа на східцях із Трентом.

– Це була… пригода, безумовно, – казала Сі Джей. – Мушу сказати, наступного разу, як поїду до Каліфорнії, хочу зупинитися там, де є душ. У «Форді» його немає.

– Що сталося з «Фордом»?

– Господи, Ґлорія змусила мене його продати. Вважає, що я мала забагато самостійності – це така нова теорія, що я втекла через самостійність. А ще хоче, щоб я сходила до психіатра. Вона переконана, що хто не хоче жити з нею – той неодмінно псих.

– Як це було? Тобто коли вона з’явилася.

– Хочеш знати як? Чистісінька Ґлорія