Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
З бібліотеки місіс Модслі перейшла до кімнати для музичення, де виявила розгардіяш не менший, аніж скрізь. Меблі стояли безладно, наче хтось навмисне пересунув їх, щоб гратися в хованки. Канапу повернули до стіни; крісло наполовину затуляв комод, який пересунули з-під вікна (саме під вікном, судячи з широкої світлої смуги на запорошеному килимі, було звичне місце комода). На фортепіано стояла ваза з почорнілими крихкими стеблами, а навколо неї — акуратне кружальце опалих пелюсток, схожих на згорілі папірці. Місіс Модслі взяла одну пелюстку — і вона розсипалася, залишивши на сніжно-білій рукавичці огидну сіро-жовту пляму.
Від безсилого розпачу місіс Модслі важко опустилася на фортепіанний стілець. Дружина лікаря була незлою людиною. Вона вважала себе особою достатньо значущою, щоби Бог невідступно спостерігав за всіма її вчинками та словами; вона мала забагато клопоту з подоланням гордині, спричиненої усвідомленням власної непогрішності, щоби помічати інші свої прогріхи та вади. Місіс Модслі творила добро, а це означало, що все зло, яке вона коїла, вона коїла несвідомо.
Про що думала вона, сидячи на фортепіанному стільчику і дивлячись у простір? Про те, що є люди, які не доглядають квітів і забувають долити води у вазу. Тож не диво, що їхні діти теж недоглянуті. Ті діти тільки й знають, що бешкетувати! Ось він, корінь проблеми, — у всохлих квітах!
Якось відсторонено, мимовільним рухом місіс Модслі стягла рукавички й торкнулася пальцями чорно-білих клавіш.
Різкий скрегіт, що рознісся по кімнаті, був схожий на що завгодно, але не на звук фортепіано. Інструмент був занедбаний, багато років його ніхто не настроював, ніхто на ньому не грав. Але… до вібрацій розладнаних фортепіанних струн додався ще один звук. Він був схожий на виття вперемішку із сичанням. Це був несамовитий вереск роздратування — такий видає кішка, якій наступили на хвіст.
Замріяно-романтичний настрій місіс Модслі наче вітром здуло. Зачувши це виття, вона здивовано витріщилася на фортепіано і підвелася, обхопивши голову руками. Налякана і спантеличена, дружина лікаря мала лише одну коротку мить, щоб збагнути: вона в кімнаті не сама.
З канапи підвелася худорлява постать у білому…
Бідолашна місіс Модслі!
Вона вже не мала часу збагнути, що ця постать у білій одежі змахнула скрипкою і що ця скрипка ось-ось має торохнути її по голові. Не встигла бідолаха й оком повести, як музичний інструмент обрушився на її скроню. Темрява поглинула нещасну, і вона впала, знепритомнівши, на підлогу.
З бозна-як розкинутими руками, з чепурненькою білою хусточкою, що й досі стирчала з-під ремінця годинника, лежала місіс Модслі на підлозі, і, здавалося, в ній не лишилося ані краплини життя. А навколо поволі осідали дрібненькі хмаринки пилюки, що злетіли вгору від падіння тіла.
Отак місіс Модслі відпочивала добрі півгодини, аж доки Хазяйка, повернувшись із сараю, де вона збирала яйця, не поглянула випадково на підлогу й не помітила якісь темні обриси там, де їх досі не було.
А постать у білому безслідно щезла.
* * *
Коли я записувала з пам'яті, мені здавалося, що голос міс Вінтер лунає у моїй кімнаті так само гучно, як і під час її розповіді в бібліотеці. Її манера говорити закарбовувала слова у моїй пам'яті з точністю фонографа. Але, промовивши фразу «А постать у білому безслідно щезла», письменниця раптом зробила паузу; я теж зробила паузу, і олівець очікувально завис над аркушем, поки я здогадувалася, що ж трапилося потім.
Оповідь поглинула мене, тому я не відразу відволіклася від розпростертої на підлозі фігури місіс Модслі й звернула увагу на саму оповідачку. Коли ж мені вдалося-таки це зробити, я вжахнулася. Зазвичай бліде обличчя міс Вінтер набуло бридкого жовто-сірого відтінку, а тіло, завжди якесь заклякле, тепер немов боронилося від якогось невидимого нападу. Її рот тремтів. Я здогадалася, що вона ось-ось може програти битву, і міцно стулені вуста викривить гримаса лютого болю.
Я стривожено підвелася з крісла, не маючи, правда, уявлення, що і як робити.
— Міс Вінтер! — безпорадно вигукнула я. — Що з вами?
— Це мій вовк, — прошепотіла вона, і цього поруху губ було достатньо; щоб літня жінка скривилася від болю. Вона заплющила очі; видно було, що вона намагається дихати розмірено. Я вже збиралася була побігти по Джудіт, але тієї миті міс Вінтер спромоглася знову опанувати себе. Дихання її вповільнилося, дрож припинився, і хоч обличчя й досі було бліде як смерть, вона розплющила очі й поглянула на мене.
— Уже краще… — ледь чутно мовила вона.
Я повільно повернулася у своє крісло.
— Мені здалося, ви згадали про якогось вовка, — почала я.
— Так. Ця сіра тварюка любить гризти мої кістки. Зазвичай він ховається по закутках і за дверима, бо страшенно боїться отих штучок, — вона кивнула на білі пігулки, що лежали на столі біля неї. — Але вони не вічні. Уже незабаром дванадцята, і їхня дія припиняється. Наразі сіроманець принюхується до моєї шиї. О пів на першу він учепиться в неї своїми зубами й кігтями. До першої, коли я вип'ю чергову пігулку, він має вшитися у свій куток. Ми живемо за годинником — він і я. Щодня вовк відскакує від мене за п'ять хвилин до призначеного часу. Але ж я не можу приймати свої пігулки на п'ять хвилин раніше. І так триває день у день.
— А хіба ж лікар…
— Так, звичайно. Раз на тиждень, раз на десять днів він коригує дозу. Але достатньою мірою — ніколи. Боїться стати винуватцем моєї смерті. Чи мені легше від того, що винуватцем буде не людина, а вовк?
Вона спокійно, ніби нічого й не було, поглянула на мене, а потім заговорила — вже лагідніше.
— Пігулки — ось, бачите? І склянка води. Якби я хотіла, сама поклала б край своїм стражданням. У будь-який зручний для себе момент. Тож не треба мене жаліти. Я йду на це свідомо, бо маю встигнути дещо зробити.
