Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
Чоловіки не здавалися. Певно, битви для них були настільки ж важливими, як і для Гоцика. Палиці і мандаринова гілка валялися на траві, трійко завзятих працювали кулаками – ніяк не зрозуміти, на чиєму боці сила. І коли кривава юшка вмила мордяки всіх трьох, захекалися, відступили на мить, аби перепочити, знову кинутися у бій, Гоцик зрозумів: час робити ноги. І дременув би, та на траві, лицем у колінах Ізідори валявся Ілія. А це не двоє проти двох. Один проти трьох, бо безвільна Іліїна тушка автоматично ставала перевагою для ворогів.
Гоцик насупився, випростав руку.
– Стояти, суки! – вигукнув так люто, що чоловіки завмерли. Гоцик ухопив Ілію за комір, відірвав від Ізідориних колін, закинув Іліїну руку собі на плече, обхопив його, зробив крок назад.
– Все! Нічия! Повернуся – продовжимо, – бурмотів, очей з чоловіків не зводив. І все відступав, відступав.
– Не знаю, як тут у вас… А у нас – не до смерті. Зрозуміло, суки?! Все! Відпочивайте…
Один із чоловіків щось сердито вигукнув, подався було до Гоцика, та другий ухопив його за руку, вказав на Ізідору – допомогли дівчині підвестися, хоч і пручалася, повели до татової крамниці.
Ще збуджений Гоцик вів Ілію геть з площі, озирався – бачив, як чоловіки з дівчиною зникли у крамничці, як з’явилися за мить і повільно посунули за мандрівниками вслід.
– Що, суки? Ніяк не вгамуєтеся?
Гоцик трусонув Ілію.
– Сам йти можеш?
– А я і так йду сам, – Ілія висів на Гоцикові, але ногами ворушив вправно.
Гоцик скинув Іліїну руку зі свого плеча.
– Біжимо, – сказав. – Бо місцеві не відчепляться…
Ілія усе ще перебував у полоні дивних відчуттів. Удар по потилиці занурив не у чорну мряку, у жіночі коліна. Ілія торкнувся вустами ніжної шкіри, відчув до божевілля прекрасний її запах, завмер, бо захотів тут померти. Од щастя. Чув, як Гоцик і чорняві лупцюють одне одного, як тремтять Ізідорині ніжки, і падавпадав-падав у незнане раніше блаженство…
Озирнувся – чоловіки знову похапали палиці, поспішали за чужинцями.
– Біжимо! – верескнув.
– А я про що… – буркнув Гоцик.
Зупинилися-відхекалися поміж важких кам’яних брил на пагорбі. Лежали на розпеченому сонцем камінні, спостерігали за містечком, що лишилося у долині. Чорняві виявилися затятими. Гнали чужинців аж до останнього крайнього білого дому, гукали щось загрозливо й войовничо, та хлопці не озиралися – бігли й бігли, поки не опинилися на покрученій гірській дорозі. Полізли вгору.
– Як не відстануть, камінням закидаю, – лютував Гоцик.
Підвівся, ухопив каменюку, вдивлявся у дорогу між пагорбом і містечком.
Та чоловіки не пошкреблися за мандрівниками на пагорб.
– Нормально у містечко сходили… Дізнатися про ту кляту церкву, – цідив Гоцик, лив з фляжки у долоню теплу воду, вмивав скривавлене лице.
– Хто ж знав, що у таку халепу встрягнемо, – обережно сказав Ілія.
– За що дівчину били?
– Бо тато знайшов їй пару, а вона відмовилася за нелюбого заміж йти.
– Звідки знаєш?
– Зрозумів…
– Іспанську вивчив?
– А ти – ні? Ми ж… у цьому мовному середовищі вже другий місяць тирлуємося.
– І що? То не причина. Чужі мови вивчають люди, які у собі не впевнені, а мені воно – до сраки карі очі.
– Як це?
– Як за нелюбого йти!
– Вона… – Ілія згадав таємничий запах дівочої шкіри, задихнувся. – Вона на пастуха якогось чекає.
– Не було б тих двох мачо, ми би розпитали у неї про напівзруйновану церкву, – відповів Гоцик.
Ілія скривився, обмацав потилицю, зиркнув на Гоцика тоскно: певно, час… Розповісти братові правду: ніяких скарбів немає, наплів здуру, бо хотів шкатулку і золото забрати. Ілія насмілиться і признається. Бо Гоцик – справжній брат. Знову врятував його, хоч якби Ілію так підло зрадила людина, яку він витяг з ополонки, Ілія прокляв би покидька і жадав би йому тільки одного – смерті.
– Брате… – прошепотів. – Маю сказати тобі…
Підвівся важко. Усміхнувся сумно.
– Тільки не зізнавайся мені знову в любові, – іронічно скривився Гоцик. – Бо ще трохи слини і відчую себе педіком.
– Та ні… Я про інше. Про головне…
Роззирнувся розгублено: зелені пагорби, долини, у долинах червоно-жовті черепичні дахи, мов намальовані. Оливи, кипариси… Хоч ви дайте сили видушити із себе правду.
Ковзнув поглядом по невеличкій низинці праворуч містечка і закляк: поміж зеленого буяння голою кісткою стирчала напівзруйнована церква.
Ілія ошелешено закліпав повіками.
– Гоцику! Гоцику… – поліз на каміння, вдивлявся, тремтів. – Он вона! Он!
Сумніви, страхи – геть! Побіг пагорбом до низинки, кричав:
– Матір Божа! Є! Є…
І хай би вбили – вірив: знайшов! То саме та напівзруйнована церква, про яку писав Коельо, всередині ростиме величезний сикомор, а сни… Сни мають нездоланну силу вести навіть тоді, коли ти жодного разу не згадав гидкого дідугана, що він уїдливо сміявся, погрожував покрученим пальцем і все повторював: «Сантьяго ще миє склянки, до церкви йому ще йти і йти. Йти і йти…»
Гоцик уздрів церкву тоді, коли Ілія вже збігав пагорбом у низинку.
– Почекайте… – сказав далеким андалусійським коням. – Може, і встигну забрати вас у ромів…
Заспішив за Ілією.
Той раптом притишив ходу, озирнувся, усміхнувся знічено.
– Знайшли… – сказав розгублено.
Захват зник, залишилося тільки ясне усвідомлення: якщо під сикомором є скарби, то Ілії від них не дістанеться й… однієї монетки. Зажурився. «Ну, чому я такий йолоп?! – бідкався. – І Горана поряд немає. Я запитав би: що робити? А він відповів би: сам знаєш. І хіба не так? Не маю віддавати скарби за шкатулку і золото. У скрині, певно, у тисячу разів більше…»
– Блін! Шукачі скарбів… Хоч би одну лопату прихопили! – Гоцик стояв всередині напівзруйнованої церкви, зосереджено роздивлявся величезний сикомор.
Обійшов його. Дістав сокирку і ніж.
– Де копати?! – гукнув Ілії.
Ілія не чув. Гарячкові думки метушилися: Ізідора, дідуган у тюрбані, іспанський пастух, Гоцик – загроза…
– Не треба копати! – зрозумів раптом.
Підбіг до сикомора, упав навколішки, по-собачому принюхувався, роздивлявся землю всередині церкви.
– Не копали… Тут сто років ніхто не копав, – захват повернувся, виплескував зсередини чистим фонтаном.
– І що?
Ілія роззирнувся, підійшов до Гоцика.
– Сюди має прийти одна людина. Вона знає, де копати. Нам краще сховатися. І дочекатися її.
– Може, та людина вже побувала тут?
– Ні! Ти ж глянь – усе поросло травою. Ніхто не копав. Вчасно встигли!
План здався Ілії ідеальним. І безпечним. Гоцик кивнув.
– Починаєш ворушити мізками, – сказав.
Пішов вивчати місцевість. Віднайшов
