Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
– Мотузка на шиї, – розповідав Гоцикові. – Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.
Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.
– Скоріше б до скарбу твого дістатися, – мовив хижо. – Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. – Зиркнув на Ілію уважно. – Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?
– Напівзруйновану церкву, – відповів Ілія.
Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань – і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.
Проковтнув страх і раптом сказав:
– Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.
Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!
Гоцик став підозріливим. Усе частіше смикав Ілію:
– Так звідки інформація про скарб у церкві?
– Від людини однієї.
– Як зветься?
– Сантьяго.
– Сантьяго?… – перепитував Гоцик, наче зважував: вірити Ілії чи ні.
І кожен новий день став схожим на терези. Одну чашу його Ілія настирливо завантажував надіями і мріями про те, що Гоцик врешті втратить пильність і він поцупить шкатулку і золото. Та на другу чашу лягала реальність – вони вже добрий тиждень тинялися горами і пагорбами Андалусії, ніякої церкви і сліду не було, а клятий Гоцик ніяк не засинав раніше Ілії. І врешті-решт, Ілія змирився із тим, що доведеться розповісти правду. Усе відтягував: завтра… Ні, післязавтра.
Терпіння Гоцика вичерпалося якраз того дня, коли на їхньому шляху стало чергове біле, заховане посеред пагорбів містечко.
– Де та церква, мать твою?! – психував Гоцик. – Чи ти думаєш, андалусійці мене до скону чекатимуть?
– Певно, у містечку знають, – відводив очі Ілія. – Бо то має бути десь поблизу.
Гоцик виматюкався, посунув до містечка. Ілія наздогнав його, коли той уже підходив до невеличкої брукованої площі з фонтаном.
На площі зібралося немало місцевого люду. Стояли купками, з цікавістю спостерігали за синьйором Санчесом, пузатим голомозим дядьком – за волосся тягнув з крамнички, над якою висіла файна вивіска «Вовна. Сукно», струнку чорнокосу молоду дівчину.
– І щоб ноги твоєї у моєму домі не було! – кричав сердито.
Гоцик застиг біля зацікавленого натовпу, Ілія витягнув шию: чудово розчув кожне слово. Зрозумів…
Санчес дотяг дівчину до фонтана, відпустив коси – дівчина впала на розпечені сонцем камені.
– Ти мені не дочка! – вигукнув, замахнувся, щосили ударив дівчину батогом.
Дівчина зойкнула, скрутилася, та не підкорилася. Підняла голову.
– Навіщо ви обіцяєте мене іншим?! Ви ж знаєте: я чекаю на нього!
Натовп заворушився.
– Ей, Ізідоро! – гукнула сердита жінка середнього віку. – Слухайся батька, виходь заміж! Твій пастух не повернеться!
– Хай не повернеться! – уперто відповіла дівчина. – Тоді я обріжу волосся і вишию ним картину свого кохання.
– Уперта віслючка! – патетично вигукнув дядько.
– Тоскна картина вийде, – подав голос чоловік у солом’яному брилі.
– Не сумна! Світла! – вигукнула Ізідора. – Бо я перестану чекати на нього, коли моє волосся посивіє! Тож картина вийде світлою, як моя любов!
Синьйор Санчес почервонів до скронь, ляснув батогом по доччиній спині. Ізідора застогнала і завмерла. Дядько суворо зиркнув на натовп, пішов до крамниці. Хтось один рвонувся було до дівчини, та Санчес озирнувся… Люд відсахнувся, заспішив у своїх справах. Певно, добре знали дядькову вдачу.
За мить на площі залишилася тільки напівпритомна Ізідора. З-за завісок вікна крамнички «Вовна. Сукно» батько шулікою спостерігав за нею.
Гоцик хмикнув заповзято, пішов до дівчини. Підхопив на руки, поніс у тінь мандаринових дерев.
– Рушник у фонтані змочи, – наказав Ілії.
Ілія вів вогким рушником по блідій білій шкірі, відчував незнайому раніше збудливу захоплюючу радість. Ніколи в житті так близько він не був поряд із жінкою. Ніколи не торкався рукою її щоки, тонкої шиї… Не вів долонею по чорному, як блискуча смола, волоссю.
– Що ти робиш?! – спитав Гоцик.
Ілія відсмикнув руку… Підвівся.
– Може… Їй стане легше, якщо я…
Гоцик присів навпочіпки, нахилився до дівчини – вона напівлежала під деревом, закриті повіки тремтіли, тонкі ніздрі роздувалися ледь помітно.
– Ізідоро… – прошепотів.
Дівчина видихнула і розплющила очі. Ілія помер: ті очі були кращими за увесь білий світ.
Гоцик усміхнувся.
– Усе гаразд?
Ізідора не розуміла. Гордовито звела тонкі чорні брівки, у чорних очах – відвага. Із подивом розглядала незнайомців: міцний велетень сидів біля неї, худий чорнявий юнак безпорадно тупцював за його спиною.
Спробувала підвестися, зойкнула, закусила губку.
– Не рухайся, – сказав Гоцик. – Ми потурбуємося про тебе.
Ізідора кивнула. Вона не розуміла ані слова, але голос кремезного незнайомця викликав довіру. Вона не бачила, як з татової крамнички вискочили двійко міцних чоловіків із палицями. Обережно оминули площу, уже підкрадаються до мандаринових дерев з іншого боку.
Усміхнулася войовничо.
– Тато ще пошкодує, що змушує мене виходити заміж за нелюбого!
Гоцик не зрозумів ані слова, кивнув, приклав палець до Ізідориних вуст: мовляв, тихо, потім поговоримо…
Ілія стирчав телепнем, не міг відірвати погляду від глибоких чорних очей. Стиснув рушник і уже хотів було оминути Гоцика, присісти біля Ізідори, знову торкнутися її лиця. Та очі дівчини раптом стали схвильованими і безмежними.
– Озирніться! – вигукнула. Указала пальчиком за спину Ілії.
Ілія не встиг озирнутися. Потилицю розсік глухий удар – повалив Ілію лицем у гострі коліна юної іспанки.
Гоцик відскочив, загарчав – судинами заширяла відчайдушна радість, що вона охоплює справжніх мужчин у передчутті битви. На нього наступали двійко чорнявих, як Ілія, кремезних чоловіків, цідили незрозуміле, розмахували палицями.
Гоцик роззирнувся – дідько, чого ж це у них тут чисто так?! Ніде ані маленького дрючка не валяється. А по сокирку чи ніж до рюкзака лізти – не встигне. Підскочив, повис на грубій гілці мандаринового дерева: не витримала Гоцикової ваги, обламалася. Перехопив довгу, увішану зеленими плодами, гіляку, замахнувся, пішов на ворогів.
– Ну, врешті… – пробурмотів.
Давно не бився. Так давно, що затужив… Одним горизонтальним віялом вдарив по нападниках, зніс чорнявих на землю, кинув гілку, навалився на одного, та другий устиг підскочити, замахнувся
