Нестяма - Богдан Жолдак

прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше — не ізнасілували.

— А ще хуже, — шепоче Катька, — ізнасілують, уб’ють, а потім іще раз ізнасілують.

Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.

— Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.

— Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, — мало не плаче Катька, така впєчатлітільна.

Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.

Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще шепочеться.

— Чуєш? — каже Катька, бо вона малолєтошніця.

Різні такі звуки.

— Не чую, — прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.

Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось є.

— От зараза, — шепоче Катька, — зайцем їде.

Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.

Нарешті Катька не витримала:

— Давай ми ту вредну зозулю приб’єм.

— Нашо?

— А нєрви не видержують.

— Придержи свої нєрви, хай собі їде, — кажу, — місця на всіх хвате.

— Ага, а привліче своїм голосом ворюг?

— Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?

— Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отві-чать буде за вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.

Трясемося.

А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання, доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти лунає наче радіо, що в зав-клубші в Красном углу.

Я взяла була вибрала найбільшого бурака, щоб ним прибить, а Катька трохи мішка того була розв’язала, сунула руку, й по одному овощу витягує ретельно, а я по ньому іншим овощем б’ю з усієї сили. Отак доки всі до одного не перестукала. Мішок пустісінький, а все одно кукукає. Звідки? Чим? Ми його й витрусили, а він усе одно продовжує.

— Ужас, — шепоче вона.

— Чого ужас? Гламне, шо ніхто нічого не клює.

Поскладали ми все назад у нього, він нам за це ще тисячу років накував.

Тобі ор нот мені

Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у гля-дачеву залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно, Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

— Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся; особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по футбол, але не Анатолій Степанович — він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», — зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голосу.

«Зрештою, роляка непогана», — заспокоїв він себе; ще зі студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.