Нестяма - Богдан Жолдак

«Як усе-таки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову пісню»».

— Зі мною?

— А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.

Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», — подумав він, а вголос гірко прошепотів:

— Не сьогодні.

— Це недовго, — не вгавала, — тут недалеко, я на машині.

Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

— Дехто лає такого Шекспіра, — крутила вона кермо й слова, — але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», — досвідчено благав у Шекспі-ра актор.

— Переповнена, — промимрив він.

— Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують — ще й досі навіть у нас — кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, ось-ось, ось попре... «Добре, що не в костюмі Гамлета», — й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

— Так-так, — шепотів, — він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, — скорчився актор, стримуючи нову навалу.

— Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем По-дерв’янським значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню — чи не пародія це?

— Звісно, — погодився, стискаючи сфінктер.

— Оно за цим сквером, оно мій дім, — показала вона. — Бо молодь не ходить у театр. Поставили б Подерв’янсько-го — і пішла. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскраво-зелений? Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує на мистецтво, правильно я кажу?

— Звичайно, — продихнув він, бо попустило. — Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Пав-ліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» — герой гине, повбивавши родичів теж в ім’я ідеалів, але наш головний режисер злякався.

— Злякався? Чого?

— Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

У животі знову починалося, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, всі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся руда, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелі'ї...

Кокетливо встромила ключика в двері. У передпокої він мало не кинувся до санточки, але прекрасна незнайомка загородила дорогу:

— Ви ж джентльмен? Спершу дама, — грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклятий, Хрущов, який придумав з’єднати туалет із ванною! Зашарудів душ, й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня підмивається.

— Є час! — вигукнув він.

Хапнувши у сінях газет, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстелив, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подиху, скинув піджак і хутко почав вимахувати запах надвір.

Вихопив із кулька пляшку і, набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав по килиму букет, нюхав, знову брався за піджак.

— Що ви робите? — почувся сміх.

На порозі стояла вона, з’явившись як Офелія на подіум, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

— Мухи, — з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, — комарі.

— Оце джентльмен, — повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку — голу і юну сестру, вдягнуту лише в ядучо-зелений «ірокез», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того; він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, бо вони давно завмерли одне на одному, себто, затулялися одне одним.

Повільно і з жахом упізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.

Мене дуже часто критікують за те, що я критікую Ніну Матвієнко; всі кажуть, шо це не міні про неї говорити, а я однак їм кажу і казатиму, шо вона завжди