Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
Ні, що не кажіть, а час крутий, вузлуватий, гужий. Чортів час. дияволи цілими полками на землю зійшли, скинуті Богом з небес…
Троян мусив набивати руку, що з кожним днем робилась сильнішою, твердішою. Оце ось на днях когось там дерманці на вулиці приловили, йшов, мовляв, до Трояна в повстанці, але, коли його як слід обмацали, знайшли при ньому і се й те, а також, між іншим, невідомо для чого, слоїк із стрихніною і деякі папірці з печаткою рівненського ес-де.
Ще, правда, назагал скрізь довкруги тихо, ніяких справжніх операцій, лише інколи, то там, то там, продзижчить знайомий «шторх» з рівненського літовища, що всім уже набрид, роблячи, видно, розвідку, але то не було справжнє. Хлопці тоді кожний свого куща, як блоха кожуха, тримались і лише гострили зуби, як би того «шторха» на землю зсадити… Одначе в повітрі, як казали, щось було чути, віяло ніби згаром, ніби тінь якась землею проходила. Залізняк годинами чапів за своїм «телефункегом», виловлював жадібно з повітряного океану кожне слово «фюрергавптквартіру», Москви, Лондона, слідкував по мапі за всіма фронтами, лініями, населеними й ненаселеними пунктами, впертими боями під Ленінградом, Сталінградом, Старою Русою, Курською, Доном, Нарвіком, Добруком, Гвадаканалом, по Африках і Пацифіках, а потім уже своя команда зведення робила, читала його перед бригадою при вечірньому рапорті, і тоді навіть Терешкові було видно, що діло фюрера капут, що воно з кожним днем грузне, і що прийдеться й собі вдарити, і що той час не за горами.
І, хоч гострилось зуби на одно, зачепитись прийшлось за інше. Одного прекрасного передвечора у вересні, здається, під неділю дванадцятого числа, бригадний листоноша Грушка, якого звали також Святим Петром, бо носив він пошту з Дерманя, мов апостол, «пер педум», тобто пішки, подав командирові конверта, що його той пізнав з першого погляду. А в листі, що був у тому конверті, повідомлялося, що «вона» хоче побачення, що має це бути в неділю тринадцятого вересня (тобто завтра) о годині сьомій вечора, у селі Новмалині, у якій там хаті біля школи, що під зеленим, залізним дахом.
Лист був написаний п'ять днів тому, але забарився, і ось тепер нема часу для надуми, а треба діяти з копита. І хоч не було там нічого справді наглого, нічого, здається, особливо важливого, однак Троян заметушився. Покликав Царенка, покликав молодшого старшину, що почав «висуватись» під назвою Булава, прочитав їм листа, сказав Булаві сідлати одинокого верхового Буланого, гнати до Новмалина, заїхати там до зв'язкового Потапа, розвідати, що і як, і ще до ранку вернутися назад і скласти звіт.
Сам Троян тієї ночі також спав не дуже, лізли міркування, здогади, знав що «вона» кличе не задля гарного слова. Чому, думав, Новмалин, чому так спішно, їхати чи не їхати, а як їхати, чи вернеться, а як не поїхати, можна щось проґавити…
На світанку пригнався на замиленому Буланому Булава. У Трояновій землянці світився огарок свічки, всі три — Троян, Царенко й Булава — сильно диміли цигарками з доморобного, гульченського «турецького», були заспані, сердиті. А коли сходило сонце, вони всі троє посідали на селянський драбинячок, запряжений дрантивими, мишуватого вигляду кобилками, і візник Кобила повіз їх крізь густу мряку Попівщини вузенькою дорожиною в напрямку південного сходу…
Новмалин, щось за дванадцять чи п'ятнадцять, ніхто того не міряв точно, як колись казали, верстов, для дерманців був не чуже місце, знали його, те колись лісове, зелене і по-своєму пишне село, за його широкий, прозорий став, за його млин-маримон, за його колись чомусь славетну, так звану двокласову школу, по-старому «училище», як і за веселих, жвавих дівчат та хлопців, які або сильно з дерманцями кохалися, або не менше сильно з ними билися.
Дорога до Новмалина ще не так давно снувалась старим, тінистим, спочатку, мов свічі, сосновим, а далі дубовим лісом, але в ці часи від того лісу зосталися самі назви — Темний Бір, Ведмеже, Вовче — і лише десь-не-десь невеличкі чубки лісу між невеликими присілками та закинутими хуторами. Грунт — пісок або суглинок, місцями масний і родючий, місцями пісний, кнопкий, пустинний, і лише долинами побіля спокійних, прозорих струмків, що ще недавно були річками, стелились луги, вкриті свіжою, зеленою осінньою отавою. Загалом місце далеке від головних шляхів, як і Дермань, закинуте і, як і Дермань, розвинуте, багате, пишне, з давньою традицією і культурою…
У Новмалині «в хаті біля школи, що під залізним, зеленим дахом», мешкав пан Шейн — званий, зрештою, довголітній новмалинський «війт», колись обозовець, пілсудчик, навіть, здається, легіонер, в кожному разі, за Речі Посполитої «пожондни, льояльни» обиватель, а тепер враз фольскдойч, шеф району і власник млина-маримона — невеличкий, округлий, завжди усміхнений чоловічок з повним, блідим лицем і великими, виряченими, водянистими очима.
Усі зустрічі цього тривожного часу на цій території, як парадоксальне правило, відбувалися при столі, при чарці, при смаженій ковбасі. Шеф району, фольксдойч і власник млина — у цей час більше ніж Кох, ніж Герінг, ніж маршал. Його дім, його комора, його стіл невичерпально повні. Його простора, сонячна, з фюрером на почесному місці світлиця також повна… Гамір, сміх, спів і дим цигарок від ранку до ранку, усе, мов каруселя, крутиться, вертиться, гомонить…
Не було виїмку і на цей раз. Світлиця Шейна шуміла й крутилася, виповнена запахами смажені, тютюну, алкоголю, а в густому диму, посередині, стояв, мов корабель, величний стіл, заставлений посудом і пляшками. Довкруги стола згуслою, рухливою масою сиділи, напівсиділи, стояли й вертілися чоловіки і жінки, так ніби вони тут сидять і вертяться споконвіку, мов зачаровані…
Троян вступив у цю гущу досить обережно і досить непомітно, зовсім сам, бо Царенка з Булавою лишив десь там у заставі, на всякий випадок. Вступив і зупинився біля порогу, нічого спочатку не розбираючи: вже
