Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук
заспівала й на це Явдошка. — А все-таки, — спитала вона, — як ви її звете?
— Таж Анастасія! — зареготав Троян.
— А я думала — на жарт! Анастасіє! Та захивіть! Та пригубте, либонь! Я, бачте, не дуже вмію припрошувати, у нас всі як удома… Ану давайте разом! — і Явдошка піднесла свою чарку.
— Як уже разом, то разом! Усі! — піднесла й свою чарку Віра.
— Хай буде і всі! — гомоніли гості.
Настрій зростав, мов буревій. До півночі було бурхливо, а тоді Троян з Вірою захотіли говорити окремо, відійшли непомітно до сусідів, де дали їм світлицю, мов навмисне для них приладжену, з такими ж подушками, образами, рушниками з півниками і навіть голубою картиною у призолочених рамцях, як то Мати Божа Почаївська рятує монастир від нехристів-турків…
Троян був і п'яний, і разом тверезий, його шум минув, був лише в гуморі, певний себе і суцільно міцний.
— Ну, от, — казав він, — ми ось знов ніби разом… Як маю вам казати? Ти? Ви?
— Продовжуй своє «ти», так буде краще і на майбутнє, — сказала Віра.
Закурили. Віра прилягла на високій постелі, сперлась на подушки. Троян ходив по світлиці, мало не торкаючи головою сволока.
— Тоді знаєш, Віро, що, — сказав він від самого серця, — якщо балуєш зі мною…
— Ну, так що тоді? — засміялась вона крізь дим цигарки.
— «І ножки полама-а-а-аю! І ручки переб'ю-у-у-у!» — заспівав він хрипло, мов старий грамофон.
— «Живою в могилу заро-о-о-ою! А сам в Сибі-і-і-ір пайду!» — докінчила за нього Віра.
— От щось таке, — сказав він. — А звідки ти знаєш цю розбійницьку?
— Бо сама розбійник, — засміялась вона. — Знаю, що ти грізний, але не знаю, як тоді все те пояснити, звідки, з якого кінця, якими такими словами, бо тепер, я тобі скажу, наша справа починає горіти справжнім огнем… А з тим цілим Житомиром, скажу тобі, там не політика, а… а, може, ревнощі, може, гордість… Той барон і вся та публіка…
— І той Шульц! — перебив її Троян.
— Ну і Шульц… Я вже з ним говорила, і він поїхав до свого Берліна…
— А шкода…
— Чому шкода?
— Краще б ти влаштувала мені з ним особисте побачення.
— Що за церемонії? Ти ще його зустрінеш… І без мене…
— Хотілося б, знаєш… так, делікатно!
— Що Шульц! Що барон! Пішаки!
— А хто, по-твоєму, генерали?
— Як хто? їх там повно! Даргелі, Пюци, Муми, Неслери!
— Чому оминаєш найбільшого?
— Коха?
— Ну, хоч би!
— Тут ще не час. Він нам поживніший, ніж сто китів. Його політика заступає нам пару дивізій на фронті…
— Ха-ха-ха! — зареготав несподівано Троян, але слова не випустив і не моргнув бровою… — Кажи, з чим приїхала? — запитав він облегшеним тоном і підступив до ліжка.
— Чую, зібрав армію, — сказала вона.
— Ну, так що? Так, зібрав.
— Так воюй!
— Воюй, а чим? Картоплею?
— Чого ж картоплею, коли є порох!
— Як порох? Де?
— Океани гатять порохом, а ти питаєш! А чого найбільше треба? Може, я могла щось пошептати?
— Відьмо! Далебі жартуєш!?
— Чого б я жартувала, чорте!
— Та невже щось можеш? Так слухай! Дай огню — і все потече смальцем!
— За цим і приїхала!
— Так витрясайся! Витрясайся!
— Якого саме огню, капітане?
— Ну, так… На перший бал… Так сотень дві-три… отих… як його… пашок. Так званих фінок тузенів десять… Та ка-тюшиним ділом — кілька добрих пар… Та дьогтярів десятків зо два… Та шроту до них відповідну порцію. От ми і в сідлі!
— А ти б так остаточно… Признайся! За кого б пішов?
— Висловлюйся ясно!
— За яку владу?
— Я політик-махорка. Дай лиш з одним розквитатися, а там буде видно.
— А чи знаєш ти, що тут ось-ось і інші капітани появляться?
— Про кого думаєш? Капшука часом? Таж я з тим собакою недавно два літри самогону виджорив. На віки вічні союз! Куми!
— Ха-ха-ха! — не видержала Віра.
— Ось лише зустрінеш — запитай, як смакував наш спотикач…
— Запитаю, запитаю… Але я щось чула, що ти і з іншими спотикачиш.
— Спотикачу! Як не спотикачити? Під одним же кущем сидимо.
— Але ж вони там самостійну…
— Ха-ха-ха! То, скажу, дивачка! Боїться самостійної в той час, коли сам Сталін «суверенну» співає. А яке нам з тобою діло, хто з них і за яку… Нам з тобою політика — як верблюдові фрак або Сталінові циліндер. Давай — воюємо, і баста!
— Здаюсь! Воюємо! Дістанеш огню!
А тижнів зо три Троянова бригада спокійно, без метушні й галасу, підтягалась до Чорнобилів, що на сході біля Людвиполя, і там у одному ліску отаборились. Не дуже знали бійці, чого аж сюди послав їх командир, гомоніли так і сяк, сподівалися зустрічі з першим огнем; одні раділи, інші злегка, під ніс, мов би самі з собою, висловлювались, що ось, мовляв, як його й куди його з такою зброєю… У них же там і танки, і міномети… І яке ж було їх здивування, коли однієї, як кажуть у пісні, темної ночі до табору прибули, а потім від'їхали якісь підводи, хлопців побудили, вишикували і кожний дістав по фінці, по гранаті та по скриньці набоїв. І ще якесь там майно, і навіть папахи на зиму, і все те честь честю, мов з голочки, якогось орловського чи ленінградського «пошивпрому». І ордени появились!
Здивування було велике, а коли питали командира, так той лише моргав лівим оком і казав:
— Бери і мовчи!
— Ну, а ордени навіщо? — спитав скептик Терешко.
— Як навіщо? Нарешті героєм станеш! — докинув жару Залізняк.
— Може, тобі це й личить, але який герой з мене…
— Чого? Орден навіть корову на рисака оберне…
Говорили так і сяк, говорили багато, але бригада верталась обчеплена фінками, мов дівчина намистом. Усе звернули на командира, він, мовляв, знає, що й до чого. А як вернулись на свою Попівщину, бригада стала не зеленою, а огненною — змонтувалась, знайшла своє певне місце.
І не одна бригада, що на Попівщині… Це літо було врожайне на такі бригади, і намножилось їх, де лише був який ліс, — на Суражчині, на Антонівщині, на Гурбенщині, на Цуманщині — далі й далі ген туди, як Случ, як Стоход, як Горинь, туди під Олесько, під самий Пінськ, Соми, Сонари, Дороші та Круки, та бойовий Тарас Бульба, та Ярема в Пустомельщині. А з-за Стоходу, що на заході, виринули героїчні залишки Ридза Сміглого під виглядом «армій крайових», а там з-за Случа посунули Ковпаки, та Медвєдєви, та Гончарови… Визволителі там, визволителі тут, визволителі скрізь, на кожному місці, прапори червоні, прапори жовто-сині, прапори
