Чого не гоїть огонь - Улас Олексійович Самчук

у тих днях, так у середині гарячого липня, до Троянового табору окружними, нерівними дорогами дістався лист такого змісту: «Дорогий майоре! Я Вас не забула. Знаю все, що з Вами трапилось. Хочу з Вами бачитись, щоб вияснити справу. І коли Ваше бажання відповідає моєму — дайте відповідь через людину, що доручила Вам цього листа. Де і коли? Не бійтесь мене! Вірте мені! Ваша В.».

Несподіванка потрясаюча, збентеження велике. Можливість знов побачитись з тією з'явою непереможно приваблива. Троян мусив подумати. Лаявся люто, сливе всю ніч рішався і таки рішився. Призначив неділю, двадцять дев'ятого цього ж місяця, сьома година вечора. У… «Дойчес Гофі». Дуже точно і не менше бравурно, як і личить справжньому гусарові. Блиснути, здивувати, приголомшити. І не думати про можливу небезпеку. Ризико на всі сто!

Готувався Троян до цієї, можна сказати, епохальної зустрічі дуже старанно, і коштувала вона трохи жертв, бо необхідно було роздобути деякі незвичні речі, нав'язати певні контакти, знайти ходи й виходи, щоб нарешті на точно призначену годину до одного зі столів у ресторані готелю «Дойчес Гоф» у Рівному, що за ним сиділа елегантна пані в спортовому костюмі, підійшов не менше елегантний офіцер ес-есів, назвав себе Рейтером і запитав:

— Ви пані Ясна?

— Так, — відповіла пані.

— Ви, здається, хотіли бачити пана майора?

— Так, — відповіла пані.

— Потрудіться — за мною.

Пані покликала кельнерку, розплатилась і вийшла з офіцером. Вона була спокійна, невимушена, звичайна. Офіцер, що вийшов з нею, мав зосереджений, злегка напружений вигляд. Вони пройшли мовчки хідником уздовж великої площі, що послала на місці збомбардованих будівель, попри пошту, дійшли до будинку, де містився уряд безпеки ес-де. Тут стояло і чекало на них сірої барви військове авто з шофером. Офіцер і пані сіли до нього і поїхали в напрямку Грабника.

По кількох хвилинах авто, виїхавши на край міста, звернуло у бічну, вузеньку, зовсім сільську вуличку обсаджену з обох боків уже посохлими соняшниками, і зупинилось перед будиночком, що нагадував скорше якусь шопу, ніж помешкання… Пані й офіцер висіли з авта і зайшли до будиночка. Авто поїхало далі. Було тихо, безлюдно. Ясно світило передвечірнє, спокійне, осіннє сонце. Будиночок, що осамітнено, із забитими, засотаними павутинням вікнами стояв на городі, зарослому густо квітами, відкидав спокійну, довгу тінь і мовчав, ніби хотів зберегти смертельно важливу таємницю… По якомусь часі з будинку затильними дверима вийшло двоє молодих людей у селянському одязі — чоловік і жінка, попростували через довгий, обсаджений вишнями город, стежечкою, що заросла настурцією, чорнобривцями та безсмертниками, і вийшли розхитаною хвірточкою на вузьку, задню, немощену вуличку, де чекала на них селянська підвода, запряжена парою худих гнідих конят.

Чорнобривий, неголений дядько, що сидів на возі з батогом у руках, мовчки допоміг молодій жінці вилізти на віз, вимощений горохвяною соломою та застелений старим смужистим килимом, потім пацнув обережно по спинах конят, і віз рушив, коливаючись, мов човен, по вибоях дороги.

Сама зустріч відбулася у селі Шпанові, що над Горинем, щось із шість кілометрів від Рівного, у типовій селянській хаті під солом'яною стріхою, у кімнаті з величезною кількістю образів по всіх стінах і цілою купою великих, тісно набитих подушок на ліжку в лівому передньому кутку, при гостях, при варениках, при чарці самогону… І, коли увійшла Віра в супроводі молодого, незнайомого чоловіка в селянському одязі, що був, одначе, Трояиовим міністром пропаганди Залізняком, усі гості, що сиділи довкруги стола, затихли, повернули голови до входу, а Троян, що сидів на покуті, мов князь, у якомусь не то мундирі, не то піджаку, підняв свою велику, з розбитим волоссям голову і проговорив патетичним басом:

— О, нові гості! Це, браття, кума Анастасія, щось як дочка царя, з Києва. Прошу, знайомтесь!

Він був червоний, очі блищали, щоки пашіли огнем. І був помітно схвильований, хоч намагався не показати цього.

— Привіт великому капітанові! — жартом на жарт відповіла Віра, також помітно схвильована, з барвистою усмішкою, блискучими очима, у пишній вишиваній сорочці…

Умри, мій батьку,

Умри через мене втрете!

Твої рятівники —

розбійники і вбивці!

Твій Карл — їх отаман! —

Театрально прорецитував Троян, підвівшись на весь свій зріст мало не до стелі, але його ніхто не зрозумів. Вірі одразу влаштували біля нього місце.

— У вас тут, бачу, весело, — намагаючись потрапити в тон, сказала швидко Віра.

— У нас скрізь весело! І завжди! — промовив Троян, наливаючи склянку.

— Капітане! Не подужаю, — засміялась Віра, блискаючи на всіх поглядом.

— А ви ось закусіть! І подужаєте! — загомоніла пишна, повногруда, рожева молодиця, підставляючи миску смаженої, кольору старої міді, капусти.

— Гей, братця! Наливай! За куму! — виголосив Троян.

Всі загомоніли, десь ззаду патефон заграв «Полюшко», Троян, розливаючи, підносив по вінця повну чару забарвленого на рожево питва і крізь галас щось говорив про «велику, епохальну зустріч», про «куму з Марса», про «гльобальну епоху, що в ній, мов тріска в океані, плаває наша колосальна…». Його заглушив голос Віри, яка вимагала, щоб він нарешті сів.

Усі випили «за куму», а потім Троян і Віра, мовби потонули у загальному шумі, вели свою розмову притишеними голосами…

— Ну ж і красива ти у цій вишиванці, скажу тобі по чистій правді. З Дерманя! З Запоріжжя! Вишивала тітка Домаха — Петра Даниловича Карого… Ти таких не знаєш, не твоєї раси люди… Ха-ха-ха! Лише пригубила? Ей, кумо, кумо, це не по-нашому! До дна, кажу тобі! Тож на радощах — дай ущипну, чи, бува, це не сон…

— Трохи, кажеш, тужив? — блищала очима Віра.

— Трохи?! Як собака на прив'язі, скажу тобі, крутився, особливо там, у тому проклятому, чорт їх бери, гепеу, чи гестапо, чи як його тепер, сучого сина, величають… Але, Марто, Марто! Чи пак, Віро! Мені там сказали, що й ти, відьмо, руку свою до того приклала!

— Ти трохи забагато випив! — перебила його Віра. — Подай он ті голубці, давно таких не їла…

— Їж! У нас тут є! Їж! Повно!

— Печені ось покуштуйте, — устряла до мови теж повногруда молодиця.

— Явдошко! Як вам моя кума? — спитав Троян і обняв разом і куму, і Явдошку.

— А! Гарні! Як пані! — гомоніла гаряча Явдошка.

— Чи не така, як у того Нечая, га?

— Е! У того була гетьманша…

Гей, з кумасею та й з Хмельницькою

Мед-горілочку кружляє… —

заспівала Явдошка соковитим альтом. — А у вашої ось, бачу, чарка не рушена, — додала вона по хвилині.

— Моя, бач, панського роду! — докинув Троян.

Бо я панського роду,

П'ю горілочку, як воду,