Правда - Террі Пратчетт
Було і ще чимало запитань. Вираз обличчя капрала в ту мить, коли Вільям покидав кабінет Патриція, не залишав сумнівів, що йому навряд чи вдасться ще коли-небудь дістати інформацію від Варти.
І весь цей час в уяві Вільяма здіймалась похмура примара друкарського верстата. Він мусить якось скласти все у зв’язну розповідь, і зробити це треба просто зараз…
Коли він влетів до друкарні, його зустрів радісний пан Завірюха.
— Що ви думаєте про цю смішну гарбузу, га, пане де Ворде?
— Думаю, що ви поставили їх виробництво на потік, пане Завірюхо, — сказав Вільям, прориваючись повз.
— Точно те саме, добродію, точно те саме каже і моя люба жіночка.
— Вибач, він наполягав на тому, щоб тебе дочекатися, — прошепотіла Сахариса, коли Вільям сів за стіл. — Що відбувається?
— Я не впевнений… — пробурмотів Вільям, втупившись у свої нотатки.
— Кого вбито?
— Гм, нікого… Здається…
— Що ж, це добре, — Сахариса опустила погляд до паперів, що вкривали її стіл.
— Боюся, у нас побувало ще п’ятеро відвідувачів зі смішними овочами, — сказала вона.
— Он як.
— Так. І, чесно кажучи, деякі з цих овочів були не такі вже й смішні.
— Он як.
— Так-так. Здебільшого вони виглядали як… гм, ну, ти знаєш.
— Он… що?
— Ти знаєш, — сказала вона, починаючи червоніти. — Чоловічий… гм, ну ти ж знаєш.
— Он як.
— Причому ще й схожість була дуже, знаєш, приблизна.
— Он як…
Вільямові лишалося тільки сподіватись, що цю розмову ніхто не занотовує.
— Проте я таки записала їхні імена й адреси, про всяк випадок, — сказала Сахариса. — Подумала, що це може нам знадобитись, коли в нас буде скрутно з темами.
— Настільки скрутно в нас не буде, — швидко сказав Вільям.
— Та годі.
— Я впевнений.
— Що ж, можливо, — сказала вона, споглядаючи паперовий безлад на своєму столі. — Поки тебе не було, тут усе кипіло. Люди просто в черзі стояли з найрізноманітнішими новинами. Оголошення про майбутні події, оголошення про загублених собак, оголошення про продаж…
— Це все реклама, — сказав Вільям, намагаючись зосередитись на своїх нотатках. — Якщо вони хочуть це розмістити, нехай платять.
— Не думаю, що ми повинні вирішувати…
Вільям вдарив по столу — на свій власний подив та переляк Сахариси.
— Відбувається щось сенсаційне, ти розумієш чи ні? Щось сенсаційно сенсаційне! І йдеться не про кумедні форми! Це дуже серйозно! І я маю написати статтю якнайшвидше! Ти даси мені це зробити, врешті-решт?!
Раптом він зауважив, що Сахариса дивиться не на нього, а на його кулак. Він прослідкував за її поглядом.
— О ні… Що це в біса таке?
За дюйм від його руки зі столу вертикально вгору стирчав довгий гострий шип. Він мав у довжину щонайменше шість дюймів. На шип були нахромлені листки паперу. Піднявши їх, Вільям побачив, що шип стирчить вертикально, бо пробитий крізь столешницю з нижнього боку.
— Це такий цвях, — тихо сказала Сахариса. — Я, ну, принесла його, щоб тримати папери в порядку. М-мій дідусь завжди такими користується. Всі… всі гравірувальники так роблять. Це… ніби щось середнє між картотекою й кошиком для непотрібних паперів. Я подумала, що це буде корисно. Не доводитиметься засмічувати підлогу.
— Гм, авжеж, гарна ідея, — сказав Вільям, дивлячись, як вона починає червоніти. — Гм…
Його думки змішалися.
— Пане Вернигоро! — гукнув він.
Гном підняв погляд від афіші, яку саме набирав.
— Ви зможете набрати текст під диктовку?
— Так.
— Сахарисо, будь ласка, піди знайди Рона і його… приятелів. Я хочу якнайшвидше зробити маленький екстрений випуск. Не завтра вранці. Просто зараз. Добре?
Вона зібралась заперечити, але помітила блиск в його очах.
— Ти певен, що тобі дозволять це зробити? — спитала вона.
— Ні! Я не певен! І не буду певен, поки не зроблю! І саме тому я це зроблю! Бо тоді я буду певен! І вибач, що кричу!!!
Вільям відштовхнув крісло й підійшов до Вернигори, котрий терпляче чекав біля таці зі шрифтом.
— Гаразд… Нагорі потрібен рядок… — Вільям заплющив очі і, замислившись, ущипнув себе за кінчик носа. — Е-е-е… «Сенсаційна подія в Анк-Морпорку»… Є? Якнайбільшим кеглем. Далі — меншим, внизу… «Патрицій напав на клерка з кинджалом»… Гм…
Він відчував, що це звучить неправильно. Граматично неточно. З кинджалом був Патрицій, а не клерк.
— Гаразд, із цим розберемося пізніше… Гм… Новим шрифтом… «Таємниця стаєнь»… Далі нижче — знову іншим шрифтом… «Варта розгублена». Є? Тепер початок статті…
— Початок? — перепитав Вернигора, швидко-швидко вихоплюючи літери з таці. — Хіба ми її вже майже не закінчили?
Вільям пробіг своїми нотатками. Як же ж його почати… З чогось цікавого… Ні, з чогось вражаючого… З якогось вражаючого факту… Ні, ні… Ця історія була дивовижною від початку до кінця….
— «Стали відомі подробиці нападу, скоєного сьогодні в палаці Правителем Ветерані»… Виправте на «як гадають, Правителем Ветерані»…
— Ти ж наче сказав, що він його таки скоїв, — мовила Сахариса, прикладаючи до очей хусточку.
— Знаю-знаю, просто я думаю, що якби Правитель хотів когось убити, цей хтось був би вже мертвий… Чому б тобі не пошукати ім’я Ветерані в «Хто є Хто»? Здається, він навчався в Гільдії найманців.
— То Правителем чи не Правителем? — спитав Вернигора, тримаючи руку над пеналом з «П». — Просто скажи.
— Нехай буде «як гадають, Правителем», — сказав Вільям. — «…на Руфуса Тулумбаса, його власного секретаря. Е-е-е… Прислуга в палаці почула…»
— Мені займатись довідником чи йти шукати жебраків? — спитала Сахариса. — Я не можу робити все одразу.
Вільям подивився крізь неї. Тоді кивнув.
— Скель?
Троль під дверима хропнув і прокинувся.
— Шо, бос?
— Піди розшукай Старого Тхора Рона та інших, і якнайшвидше веди їх сюди. Скажи їм, що отримають премію. Так, на чому я зупинився?
— «Прислуга в палаці почула», — підказав Вернигора.
— «…почула, як його високість…»
— …котрий з відзнакою закінчив курси Гільдії найманців у 1968-му, — гукнула Сахариса зі своєї кімнати.
— Вставте це, — швидко сказав Вільям. — Далі продовжуєм так: «…вигукнув: «Я вбив його, я вбив його, який жах»… Хай йому грець, Ваймз
