Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.

— Дурно — пусто нарізались, — скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. — От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…

— Еге ж, еге ж, — погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.

Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.

Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.

— Бач, догадався чортів дукач!

— Хто б і подумав про подвійні стіни!

— От тобі й нарізались! — вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. — Навіть за свій борг забувся чоловік.

Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:

— Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.

— А чого ж, давно пора.

І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:

— Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тільки ж худоба в роботі. Осипається ж ярина. Горить!

Мірошниченко подумав:

— Гаразд… Тільки зараз і везіть.

— В одну минуту. Лише синка гукну, — і, труснувши брудним колесом волосся, він обернувся, для чогось провів рукою по червоних клітчастих складках шиї і вибіг із подвір'я Січкаря.

— Налякався, — підморгнув Бондар. — Подумав, що і його схованку викриють.

— Треба прослідкувати за ним. — І голосніше додав. — А тепер, Іване Тимофійовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.

Обернувшись, він побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомільного вигляду чоловік. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привішені промінням, крутились два гедзи.

XVІІІ

Варивон хитрувато примружився, підморгнув однією рудою кудлатою бровою, і Григорій в думці вже кається, що звернувся до нього.

— Н-да! — слинить цигарку. — Сестричка моя двоюрідна, значить, з якого боку не подивись, нічого собі дівчина. Таку і на печі старости знайдуть.

Як він довго тягне слово. І хитра усмішка виводить Гриця із себе.

— Знаю без тебе, — обриває різко.

— А ти чого найоршився? — дивується Варивон. Він бачить, як почервонів Гриць, і розреготався: — Та ти, видно, дівчат ще не пригортав! Га-га-га! Нічого… Ця болізнь з літами пройде.

— Я йому про срібло, а він про черепки! — скипає Гриць. Він сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, і збирається вже йти. Варивон обриває сміх і підходить ближче до парубка.

— Ну, годі, коли не хочеш — не буду… Чого ж, познайомити з сім'єю Югини можу. Тільки, знаєш, суха ложка в роті дере, — багатозначно б'є щиглом по підборідді. — Так що треба тієї штуки дістати, що з червоною голівкою і зеленкуватим фартушком.

— В кооперацію підем?

— Для чого в кооперацію? Парубки побачать — в компанію наб'ються, чарку твою вип'ють і з дівчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори — в неї все, значить, дістанеш, — і знову хоче розсміятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.

— Як до Федори, так і до Федори, — погоджується Гриць, і обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустріч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.

— Добрий день, соколики! — розтягуються в усмішці повні губи.

— Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна і у чарці, значить, нема? — скоромовкою тарабанить Варивон.

— Для когось нема, а для таких орлів пошукаю, — ще більше розтягує усмішку Федора. І зовсім по-дівочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчі виділяються невеликі яблука рум'яних щік.

«Гарна», — і Гриць густо червоніє, ловлячи на собі лукавий усміх молодиці. У темному ванькирі подала пляшки і гаряче своїми міцними пальцями обпалила руку.

— Приходьте іще, коли треба, — заглянула в очі.

— Зайду! — Гриць не знає, куди діти погляд, і виходить з хати.

— Пронозлива баба, та на виду нічого собі — сам чорт, значить, ложку меду вложив, — ховає пляшку в кишеню Варивон. — А горілки на своєму віку перепила — у хату не вмістилася б.

Сонце щойно спустилося з полудня.

Розпарена теплінь віє соняшником, коноплею і яблуками. Пройди вздовж села — будуть скрізь мінятись пахощі: на Вигнанці повіє медункою, рум'янком. На Зарічці закадить гіркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повіє золотистий дев'ятисил; на Бабі, коло лісу, обізветься розімліла матірка і добірна ромашка, на шляху — духмяний чебрець, тільки ніде не відміниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, білим розкішним наливом, темночервоною циганкою. Раніше викохувалися вони в садах поміщиків, посесорів, дукачів, на несходимих економіях, фільварках, хуторах. Прийшла революція, повикидала хрещаті кіпці з панських земель, наділила поля строковим наймитам, споконвічним злидарям, що вік копарили на пісній мандебурці; посадила щепи неподалік від вишняків, і то там, то тут побігли між муравою протоптані стежки, з двох боків озорені яблуками. Восени і навесні по ярмарках дотиснутись трудно було до садженців вінницького плодового питомника.

— Чого задумався? — підштовхнув ліктем Варивон. — Он уже хата Бондарів.

Високий дощаний паркан огороджував подвір'я від вулиці. Праворуч від хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, ліворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двір у Бондарів — все, що можна було скопати, пішло під город. Під вікнами лівої хати красується невеликий барвистий квітник. Скрізь чисто, соломинки не знайдеш — зразу видно, що дівоча рука порядкує.

У причиненому причілковому вікні швидко майнула тернова хустка на голові Югини і зникла в глибині хати.

— Налякали дівчину, — задоволено сміється Варивон і зразу ж поважніє: на призьбі сидять тітка Марія і дядько Іван. Бондар тримає в обох руках «Радянське село», читає, поводячи головою. Цурпалки його вусів ледве ворушаться, прикриваючи лінію рота.

— На добридень тому, хто у цьому дому, — вітається Варивон.

— А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, — усміхаючись, підводиться з призьби дядько Іван. Постать його міцна, спокійна і гордовита. Очі з веселими іскорками, розумні, навколо них, як відбитки дрібних пташиних ніг, розходяться зморшки. Тітка Марійка вклоняється парубкам.

— А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрівали. Дай, кажу, зайдемо до моєї