Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Через пару років Дарина, віддаючи заміж старшу дочку, розділила ниву навпіл, а коли підросла менша, — у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.

— Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тітку Дарину? Бо де ж їй худобу дістати? — витягає хлопець з кишені блокнот і олівець.

— Пиши, Самійле, — тихо говорить Свирид Яковлевич. — Напевне, захворіла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.

— Ото порадується, коли їй сільрада привезе снопи. Хоч обсіятися хватить — і то добро.

— Яке тут добро?

— Все ж краще, ніж нічого, — жалісніє співучий голос хлопця.

— Тільки й того. Хіба ж це снопи? Тут паші більше, ніж колосу.

— А треба, щоб сніп був як сонце, — повторює Самійло улюблений образ Мірошниченка, і вже юна шира безпосередність стирає в словах попередню сумну інтонацію.

— Вірно. Як сонце! Щоб він не печалив, а веселив людське серце.

— В созі повинно розвиднитися нам, в колективі…

— Розвидниться, Самійле.

— Я ці дні, Свириде Яковлевичу, і лягаючи, і встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всі… дуже туманним ввижалось усе. Спеціально бігав у комуну ім. Фрунзе. І вона пособила мені. Наче підріс за ці дні. Нові обрії, ніби в казці, розкрилися… А от охопити цілу землю в обнові — прямо зору не хватає.

— То не проста річ, Самійле, — щастя побачити наяву. Щастя однієї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке і навіть часто злодійкувате, — не може рівно і весело подивитися в очі іншим людям… Всенародне щастя першим Ленін побачив, він біля його колиски стояв. От цю тему — ленінське передбачення — і треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.

— Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору і першим угледіти сонце. Допоможете? — Довірливо дивляться ясні, ще неотверділі очі.

— Постараюсь. Молоді якнайбільше треба зібрати. Заходь до мене завтра увечері — поміркуємо разом.

— В сільраду?

— В сільраду. І про життя фрунзівців згадаєш. Вони ж з Володимиром Іллічем в тисяча дев'ятсот двадцять першому році стрічалися…

Прояснювалося. На небі заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надійному сяйві помолоділи, покращали і вище піднялися поля.

Зміна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якійсь мірі це було зв'язано з його мріями, сподіваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, він пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподівань і нестатків. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинстві, коли його ще гонка, невидублена шкіра, як папір, лопалась від батогів ланового… Роки давно розмили тіні минулого свавілля, розметали по всіх смітниках панів і паненят, тільки не змогли викорчувати окоренілих злиднів.

Мірошниченко чим міг допомагав бідноті. Ставши головою сільради, він вижив із комітету сільської взаємодопомоги куркульських поплічників, і зерно для посіву, очищене й 'протруєне, сіялося в незаможницькі ниви. Робив своє корисне діло і прокатний пункт, і сільськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. І тому Свирид Яковлевич гак тепер радів і турбувався про організацію созу. Куркульня підняла проти созівців свою силу й всю темну накип відсталості І навіть Бондареві було важко справитися з наляканою, приголомшеною різними поголосками дружиною.

Через шлях, на полі Івана Тимофійовича, також стояв полукіпок і п'ятнадцятка. Біля них пастушки почали розкладати вогонь.

«Ще, гляди, підпалять снопи, — ворухнулася думка. — Треба подивитися, хто там вовтузиться».

Нерадісна догадка отверділа, коли побачив біля снопів дітей куркулів. Вони неохоче перенесли багаття на інше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмикані худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.

Вузькою польовою дорогою, що звивалася поміж стернями, їхав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвіт. За колесами, підпливаючи водою, котилися свіжі смужки колії, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самійла, Дмитро скочив із воза, підійшов до них. Мокрі плечі парубка курилися легким димком.

— Куди, хлопче?

— По снопи.

— Багато в тебе?

— Полукіпок залишився.

— Може, і ці прихопиш? — показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.

— Чи це не Івана Тимофійовича? — здогадався Дмитро.

— А тобі страшнувато?

— Авжеж. Зразу ж шкіра затрусилася. Справді, підмога потрібна?

— Потрібна.

Дмитро діловито підійшов до волів. Віз підкотився до полукіпка.

— Накладай, Самійле.

— О, який ти проворний.

— Біля миски, — покосився Дмитро: він завжди ніяковів, коли його починали хвалити. Якесь підсвідоме почуття жило: усе те, що він зараз робить, ніщо з тим, що має зробити.

Снопи обережно влягалися на віз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Івана Тимофійовича.

— Накладають! — вирвався здивований вигук.

— Яке він має право на чужі воли грузити?

— Ну, то ж Горицвіт!

— Більш йому дядько Яків дулю дасть, а не воли, — висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. — Хлюст який! — притишив голос, щоб не почув Дмитро.

— Тепер, парубче, тобі повік не бачити Данькових волів, — поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.

— А що він мені зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?

— Ну, спасибі, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созівців.

— Не так созівців, як їхніх жінок.

— Вірно. Приходь увечері до сільради: буде нарада з середняками.

Віз тихо заколивався, і стерня зашипіла під обважнілими колесами.

— Таки молодець Дмитро — не побоявся! — Захоплено провів Самійло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волів, поволі розсівав на мокрій землі гнізда слідів.

— Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосібницьким норовом — замкнутості багато. Правда, смерть Тимофія страшно підтяла його. Пам'ятаю, наче камінним став. Мов біля хворого, ходив я коло нього… — Пригадав минулі роки. І очі Тимофія, і очі рідних дітей безсмертним квітом поглянули на нього… І досі вірилося і не вірилося, що їх пригасила земля.

…А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавців:

— Громадянине Данько, вас требують у сільраду.

— Якого там дідька треба?

— Розмовляти з вами будуть.

— Від цих розмов у нас шкура тріщить.

— Довго вона у вас тріщить. Кріпка, видать, як у вола.

— Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.

— Ні, вам крам будуть роздавати. Безплатно.

— А бодай вам…

— Беріть і тітку — хай помагає таскати. Самі підірветесь.

— Щоб вас, чортів, лиха година підривала.

— І вам цього ж, на здоров'ячко…

— Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.

— Що там, пожар?

— Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.

— Ану, вимітайтеся з двору.