Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— …Це бунт так званої пропащої сили… Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь… Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя…

«Як це сказано, як це сказано… Не стану пропащою силою!» — Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі…

Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.

Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.

Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі — неприбрані миски, під ногами — шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро — застиг.

На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.

— Свириде Яковлевичу?.. — німіючи, запитав очима, всією душею.

— Ленін помер…

Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.

— Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? — страшним болем набрякає і натягується кожен звук.

Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився… може… Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір — і нічого втішного не бачить.

— Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу… Кожне його слово — це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього…

Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.

— На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна — наш Сталін…

Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.

Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.

Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі… То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.

Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.

Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.

— Не вмер наш Ленін… Він вічно буде жити з нами, — кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.

І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.

Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.

«Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах», — ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.

З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики…

* * *

Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.

— Чорти не вхопили його — має чим потрясти в калитці! — говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій — ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.

І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.

— Дмитро собі ціни ніяк не зложить, — говорили про нього дівчата. — Царівни або князівни підшукує…

«Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили», — випросталась, сперлась на сапку.

Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.

XV

Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.

В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці — поодинці й невеличкими гуртками.

З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.

— Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! — Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.

— Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?

— Невже видко? — здивувався, нахмурився і усміхнувся. — Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.

— Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, — сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. — І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. — А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.

— У мене інше діло. Записався у соз — товариство спільного обробітку