Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.

Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси… Куди, чортові дукачі, позашивалися…»

На ганку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.

— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?

— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?

— Нема.

— А Мірошниченко?

— Теж нема. Один я на господарстві залишився.

— Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?

— На поле із созівцями пішли.

— Із созівцями?

— Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.

— Яке урочище?

— Горбок.

— Знають, куди піти. То найкраща земля, — обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. — Пішли й ми туди!

Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.

Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.

Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.

Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.

Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.

Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:

— Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.

— Тепер діла в нас ширше підуть…

— Вірно, — з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.

— Переживаєш, Іване Тимофійовичу? — торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.

Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.

— Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було… Як ви самі про горбок згадали?

Савченко засміявся:

— Така вже у нас в районі нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду — голова райземвідділу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?

— От аби тільки нам увесь горбок перехватити, бо сусідство з куркульнею — ніж у спину. Посіви витравлять, витолочать… — обізвався Степан Кушнір.

— Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комітетом незаможних селян. До соціалізму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими ріками протікає… Це нам усім товариш Сталін сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соціалізм разом з селянством, неодмінно разом з селянством і неодмінно під керівництвом робітничого класу…» А горбок — це ваші перші кроки. Хвилюючі, незабутні, як для матері перші кроки дитини: за ними починається справжній ріст угору…

Позаду залишився холодок долини, і зараз плесо доспілої червоної гречки рівномірно, як людина у сні, дихало теплом і спокоєм. Піднялися ще вище.

— Ось ваша земля, товариші! — ясним поглядом окинув селян Савченко. — Беріть її. Змінюйте. Оновлюйте.

І созівці, мовчазні, споважнілі, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнім хлібом і плоттю; на ньому вже не стогнали заробітчанськими косами окоренілі злидні, а розкривався інший, іще непізнаний, але надійний світ. Іще й тривога ворушилася на дні душі, а очі добріли, ставали вологими од підсвідомих сподівань і надій.

«Такими вологими, добрими стають очі в селян, коли вони на захмелілій ниві піднімають на руки, мов дитину, перший сніп», — в душі усміхнувся Савченко, слідкуючи і за селянами і за надвечірнім полем.

Світ сонця уже блякнув на росах, і вони, скидаючись мальками, бралися надвечірньою задумою — синіли, мов розбризкані ягоди голубниці. І земля синіла, напинаючи над собою веселі паруси рухливого неба. Дивним квітом розцвітав вінок небосхилу, і в прозорому повітрі колисковою піснею гойдався відгомін ріки.

— Землеміра б нам тепер, — підійшов до Павла Михайловича Бондар.

— А може трохи зачекаємо? — допитливо заіскрилися звужені в сяйві зморщок очі.

— Чому? — здивувався і насторожився Бондар.

— Не терпиться?

— Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останні дні дотягуєш. По цій землі я тільки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарі виходжу. З людьми. Та ще в які господарі! Тому і тримається мій терпець на останній павутинці.

— Почекай, Іване Тимофійовичу, ще кілька днів, поки реманент і коні отримаєте.

— Ну, це само собою… — жвавіше промовив Бондар.

— А тимчасом, — звернувся Павло Михайлович до созівців, — про свої резерви подумайте. Скореняйтесь міцніше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свій бік. Треба на маківку горбка — все поле брати для созу.

— Постараємося, Павле Михайловичу, — першим обізвався Мірошниченко. — Сусідничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.

— Е, не кажіть мені, і болота для них, значить, шкода. В Майдані Соболівському, знаю, комунари з плавнів такий урожай гребуть, — завзято виступив наперед Варивон.

— Звідки ж ти знаєш? — ледве стримуючись од сміху, запитав Іван Тимофійович.

— Як звідки? — спочатку хотів обуритись Варивон, але вчасно спохватився. — Багато людей про це говорять.

— А треба, щоб усі говорили, знали; щоб нове, як з води, піднімалося перед людськими очима, — уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.

— І я так увесь час думав… Усім парубкам і сусідам порозказував, — перехвалив себе Варивон, а Іван Тимофійович, чмихнувши, одвернувся від нього.

З долини табуном куріпок випорхнуло кілька жіночих