Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсервовані тут, здається, навіки. Тобі зимно, ти ніяк не дочекаєшся, поки черговий запише свою перевірку і поїде назад у штаб давити масу. Тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин — такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж повинен би вистояти тут, коло цих залізяк, цілих дві години — з першої до третьої. А тому, хто замінить тебе о третій, буде взагалі гаплик — з третьої до п’ятої мороз додає.

Черговий нарешті виходить з караулки, сідає в машину, довго і невміло заводиться, але все-таки рушає, ось він уже коло сусіднього посту — о’кей, можна повертатися до тепла і сновидінь.

Ти настирливо дзвониш у двері, і Младшой відчиняє тобі. Половина третьої, пахне смаженим хлібом. Ти підморгуєш міністрові оборони на стенді і знову падаєш на стілець.

Тої ж миті, коли до кордону залишається сімдесят п’яті метрів, коли твій комроти вже сягнув до мішка по чисту білизну і знову відсунув його вбік, коли тисячі ракет і реактивних снарядів набрякли вибухом, а десь в іншому далекому житті Оленка гладила твою щойно пострижену голову, — тої ж миті танки найманих убивць починають розвертатися. Вам ще не віриться, але так воно є — вони відходять і згортають свої бойові порядки.

«Чергова провокація, — каже замполіт, бо він завжди мусить щось казати, у нього й емблема на петлицях із двох перехрещених язиків, а рясні краплі так і котяться йому по лицю з-під шолома, — чергова провокація, ми знову переконались, як вони нас бояться». — «Слід було відкрити вогонь першими», — каже зелений летьоха, командир взводу. «Витримка і тільки витримка, товариші бійці!» — підсумовує замполіт, брудним носовичком розмазуючи піт по обличчю. Звісно, та хуна, що все вихиляється під музику, в цьому не шарить, тож ти терпляче пояснюєш їй: «Я рік служив там, де дівчьонок бачать лише зрідка по телевізору, це називається балет телебачення гедеер, а якщо у когось від цього нестерпно стоїть, то він ґвалтує німочку в лісопарковій смузі». А потім звертаєшся до портрета на стенді: «Розумієш, ти, салабон задрочений, ми надто змінюємося за два роки служби у твоєму відомстві, і я не певен, чи на краще… Але ваш наказ, товаришу маршал, я обов’язково виконаю і розшукаю той замаскований у лісах „Першинґ“!» Над тобою тріпочуть знамена, і ти в парадній формі, з блискуче начищеним автоматом, стоїш посеред велетенського плацу, сонце шкварить безжально, і краплі поту збігають десь по спині, ти повинен виступити і промовити щось урочисте, і всі чекають, але з твоїх пересохлих вуст зривається тільки те саме «Спасибі, товаришу сержант», і по цих словах духовий оркестр спалахує міддю, лунають перші такти «Слов’янки», і Младшой будить тебе, обережно струшуючи за лікоть: третя година, твоя зміна скінчилася. У напівсні скидаєш кожуха, розряджаєш калаша і бредеш у бік тапчана. Не забуваєш підняти змінника, штовхаєш його в боки і спину, він довго не вірить, що йому вже пора, але врешті таки звільняє коштовне дідівське місце біля розпашілої батареї. Ти заспокоюєш Младшого: «Я не засну, не сци, я просто полежу з розплющеними очима», — і тут-таки засинаєш знову і вже біжиш розжареним полігоном по спеці й піску, з повною викладкою, а потім у тилу ворога захоплюєш командний пункт — це тільки навчання, а ввечері у казармі б’єш молодого по борзій мармизі, бо він, шланг, за весь день так і не виправ тобі мундир, ти молотиш цього салабона задроченого звідкись із Вологди, хоча ще вчора завкафедрою доводив тобі, що Ґете універсальніший від Шіллера.

На ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся. Під Ляйпциґом саме цвіли сади, коли вас уперше вишикували посеред плацу, а міністр оборони урочисто пообіцяв, що за два роки сади цвістимуть так само.

Скоро привезуть сніданок. Скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня.

Тільки б тебе не застукали в караулці між сьомою та дев’ятою.

1984 р.

Оксана Забужко

народилася 19 вересня 1960

Є у творчості Оксани Забужко оповідання, що виглядають, як фрагменти ненаписаного роману. Такі оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро». Вони відзначаються не лише тим, що в обох зустрічаємося з одним і тим же іменем — Дарця, і не лише тим, що в них поєднуються основні для письменниці теми — жіночого сестринництва, морального конформізму, насильства соціуму, тілесності буття. Оповідання ці прикметні тим, що в них Оксана Забужко просто-таки культивує особливе жіноче письмо. Основується воно на тонкому і напруженому намацуванні якоїсь первісної, прадавньої екзистенціальної першооснови буття — автентики, спорідненої з жіночістю. Там душа і тіло нерозчленовані, і осягнути, наблизитися до цієї невинної крихкості життя можна лише доторками, відчуттями, тактильними чуттєвими намацуваннями. Стильова атмосфера оповідань і виростає з приблизного намацування слів, якими б можна передати автентичність первісно народжуваного світу, де в центрі опиняється невинне золотоволосе оленятко — Лєнка-Ленця, а з нею — ще не зрозуміла, але вже пробуджена любов.

Оповідання «Дівчатка» і «Сестро, сестро» по суті своїй закроєні на екзистенціальному бунті жінки проти відчуженої і забраної в неї соціумом автентичності.

«Дівчатка» — оповідання про дорослішання набоківської Лоліти, яка переживає сапфічні ігри зі своєю подругою, таким чином відкриваючи власне тіло, і про те, як пристосовується до життя дівчинка-відмінниця, входячи у світ дорослих. Лише пройшовши період ініціацій, через зраду, дівчатка дістають право власного життя, нехай навіть з відчуттям одвічної провини.

Прозі Оксани Забужко властивий біологізм, однак не натуралістичний біологізм, як це може видатися спочатку, а екзистенціальний. Письменниця говорить про життя не абстрактно, а зсередини, причому цю серединність мислить не лише соціально, але й біологічно. Вона не боїться говорити про таємне, звичайно закрите для людських очей, — про момент зародження життя, яке бубнявіє тілом і нарощується душею у вогкості і теплоті материнського лона, з волі клітин ділитися і пульсування ритму крові. Власне і там, у душі ще ненародженої Іванни, вже оселяється страх — перший і останній страх — бути ненародженою. Так біологізм стає соціально значущим, коли йдеться про мертвих, абортованих дітей, про життя, зумисне перерване самими людьми, інфікованих страхом. Як завжди, у Оксани Забужко гостро звучать оскарження негуманності і монструзності радянської