Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
Пятраса вирішили спорядити в парадний мундир, і молодий сержант Губан власноруч прасував для нього штани, кітель та сорочку. Але прапорщик Головатюк відібрав ту парадку, мовляв, вона цілком нова і шкода її просто так віддавати на той світ. Замість неї дав іншу — стару й засмальцьовану. І прасувати її вже було ніколи, бо слід було ще забити труну і вкласти її в конверт — великий дерев’яний контейнер захисного кольору, на якому наш ротний писар Варфоломейко красивими літерами білою фарбою вивів адресу Пятрасових батьків і навіть поштовий індекс.
У Литву вантаж повезли потягом, і всі земляки Камінскіса супроводили його. Таким чином їм ще й пощастило Новий рік зустріти вдома. На похороні з наших був тільки Бубеніс, а всі інші навіть не заїхали до Пятрасових старих — навіщо роз’ятрювати людям горе? Щоправда, на вокзалі у Каунасі вони допомогли батькам винести громіздкий конверт захисного кольору. Усю дорогу в поїзді дурнуватий Зеня Шюркус чіплявся до якоїсь курви і вночі пив з нею в тамбурі вино.
Бубеніс каже, що похорон був не надто пишний, але зі священиком, і той щось казав про сина. Тобто про сина, котрого не дочекалися батьки, бо він віддав життя десь далеко від рідної землі. Усі при цих словах буцімто заплакали, а надто Пятрасова дівчина Ґражина. Може, вона згадала, що в день, коли з її хлопцем усе те трапилося, вона з подругою ходила на комсомольську дискотеку.
Потім його поховали. Так, наче й не було Пятраса. Ось і вся історія про його смерть.
Вона поволі забувається, хоч труба і досі лежить на даху караулки, а Манукян не палить «Стюардеси». На вішаку в казармі ще й зараз натикаєшся на стареньку шинелю, хлоркою підписану ПЯТРАС. Тільки от ніхто не одягає її, хоч емблеми з петлиць усе ж повідкручували, та й хлястика собі хтось відфігачив. Напевно, дурнуватий Зеня Шюркус, в якого вічно щось губиться, і він мусить красти в товаришів.
Якось днями штабний сержант-секретник показав нам віддрукований на машинці папірець. То була копія висновку судово-медичної експертизи про смерть рядового Камінскіса Пятраса Домініковича, 1964 року народження, литовця, члена ВЛКСМ, освіта середня.
1984 р.
Зима і сни вартового
Тебе штовхають ліктями в боки і в спину, і ти змушений прокинутися — прийшла твоя черга звільняти місце на тапчані, розкішне затишне місце, де ти лежав, ніби з коханкою, з батареєю, припавши до її вогнедишних ребер. Караулку замітає снігом, і надворі мінус п’ятнадцять. І ти, звісно, не вийдеш на пост.
Начальник караулу — сержант першого року служби, Младшой — щось каже, винувато посміхаючись, можливо, втирає, що зараз таки ліпше вийти і постояти, бо черговий ще не перевіряв, тож імовірність росте з кожною хвилиною — саме зараз він і може над’їхати. Ти зневажливо махаєш на це рукою і закутуєшся в довгий сторожівський кожух з дірками на ліктях. Заряджаєш калаша — очі так і злипаються — вихопивши його з розпанаханих дверей піраміди, щось у ній відчайдушне сигналить, і той зумер змушує тебе аж скривитися. Автомат ставиш поруч, до стіни, оголеним штик-ножем дряпаєш по заскленому портретові міністра оборони на стенді. Хочеш перед ним вибачитися, але міністр незворушний мов скеля, вдає, що нічого й не сталося, тільки ордени ледь чутно задзвеніли на ньому, безліч орденів.
Ти так і не прокидаєшся — падаєш на стілець і, насунувши вушанку на очі, знову йдеш споночілим лісом десь там, околицею Ляйпциґу, бо тобі доручено знайти замаскований «Першинґ». Навпроти тебе так само на стільці дрімає ще один дід. Він, як і ти, не хоче йти на пост — там мете снігом і мороз уже перевалив через мінус п’ятнадцять.
Перша ночі, ти сидиш, закутаний у кожух, на стільці в караулці і водночас бредеш лісом в околицях Ляйпциґу, ліс там ріденький, і заасфальтовані стежки всуціль обставлені дороговказами, а все ж досить непросто знайти той факін «Першинґ» де-небудь у ліщині. Ти мрієш про німецьке пиво. Пересохлими губами просиш води, точнісінько, як там, на тому прикордонному полігоні, коли старший сержант Бекмурадов змолотив тебе своїми чавунними кулаками, його кулаки, мов гирі, падають на тебе з піднебесся, бо ти відстав на марші, салабон задрочений, і ти разів з десять повторюєш «Спасибі, товаришу старший сержант», облизуючи неживі губи спухлим язиком, «Спасибі, товаришу сержант, товаришу старший сержант», хоч тобі здається, що голосу в тебе вже немає, «Спасибі, товаришу старший, спасибі, старший товаришу», аж поки молодий начкар, Младшой, не приносить тобі кухоль води, і ти п’єш її не прокидаючись, закутаний у кожух з дірками на ліктях, солдат останнього четвертого періоду служби, ветеран польової розвідки, геній дзю-до. «Тому що я рік служив у ге-се-ве-ге, — пояснюєш якійсь бляді, а вона танцює. — Ге-се-ве-ге — це Німеччина, східна. Там досі вбивають наших вартових. І коли на другому році мене перевели назад у Союз, я плакав. У Бресті я вискочив на перон і хотів упасти на груди кожному тільки за те, що він наш…» Але блядь не зважає на твої брехні, вона танцює все розкутіше й закличніше і манить тебе трохи порухатися з нею, в тому ж ритмі, і ти терпляче починаєш спочатку: «Тому що я рік служив у ге-се-ве-ге. Ге-се-ве-ге — це Німеччина, східна. Там досі вбивають наших вартових. І коли на другий рік мене перевели назад у Союз, я плакав. У Бресті я вискочив на перон і хотів упасти на груди кожній суці тільки за те, що вона наша…» Ти ніяк не перестрибнеш через ці слова, а вона крутить перед тобою всіма своїми принадами, а втім, то молодий начкар, Младшой, усе крутить і крутить приймач, аж урешті виловлює в ньому Челентано, а міністр оборони осудливо дивиться на тебе зі стенда, бо ти відстав на марші, і тепер відсиджуєшся в караулці замість того, щоб іти на пост, а це кримінальний злочин, тож, якщо тебе тут і зараз накриє черговий, засудять і тебе, і Младшого, і всіх-всіх-всіх.
«Розумієте, товаришу маршал, — пояснюєш ти, — я на цій вашій службі вже нев’їбенно стомився і маю деяке право. Тому що в ге-се-ве-ге, де й досі, з вашого
