Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Іван Ілліч стояв перед Катею і стримано зітхав від повноти почуттів. Каті він теж здався дуже привабливим, — родинно-близький, спокійний, ваговитий…

— І от тобі весь його портрет, Катю… Під час походів, — ні, ти вдумайся! — навіть коли він верхи переслідував Мамонтова, він возив з собою в засідельній торбі, — вгадай — що? — такі собі малесенькі фарфорові кішечку й собачку, які він мені подарував в день нашого другого весілля в Царицині, і тільки тому, що вони мені дуже подобались…

Підбіг до Каті Кузьма Кузьмич, що на хвилину вискочив з вагона. Обома руками він довго тряс Катину руку, наголо оббрите червоне обличчя його лисніло від задоволення й відданості; в білому халаті він здавався таким гладким, що худі люди, які проходили по перону, вороже позирали на нього…

— Полюбив вас за короткі дні тоді, Катерино Дмитрівно, не менш, ніж Дарію Дмитрівну… Завжди кажу, немає прекрасніших жінок за російських жінок… Чесні в почуттях, і самовіддані, і люблять любов, і мужні, коли потрібно… Завжди до ваших послуг, Катерино Дмитрівно. От, — тільки впораюсь, — в обід забіжу, занесу деякі гостинці з Ростова… У нас там весна… А все-таки на півночі — любіше серцю… Ну, пробачте…

Підійшла Онися, теж у халаті. Обличчя її, великооке, було розчароване: їй хотілося з цим рейсом залишитися в Москві, але старший лікар, — просто вже не по-радянському, — навіть не захотів її слухати: «Які там ще театральні училища! Незабаром знову великі бої, підсиплють ранених… Не пущу!»

— Що ж, зажду до осені, — сказала вона Даші і ріжком косинки витерла носика. — Роки минають, роки втрачаю, ось що прикро… Латугін тут, прийшов мене зустрічати, — теж чортяка… Приїхав делегатом на з’їзд. Гордий став, серйозний… Третій день, каже, бігаю на вокзал, зустрічаю ваш санітарний… Пішов умовляти старшого лікаря, щоб відпустив мене на добу… Даріє Дмитрівно, він про Горпину розказував: вона в Саратові, народила, чи хлопчика, чи дівчинку — не знає. Довго хворіла… Повернулася з дитиною в полк. Жаль її, важка вдача у неї, — однолюбка…

З вокзалу пішли пішки через усю Москву на Староконюшенний, — там для Даші і Телєгіна була приготовлена кімната, де раніш жив Маслов. Ось уже два місяці його більше не було, — спочатку він вивіз книжки, потім зник сам… Ішли повільно через Катю. Вадиму Петровичу хотілося б узяти її на руки й нести під цими весняними патлатими хмарами, що клубочились над Москвою. Телєгін і Даша трохи відставали, щоб не заважати їм. Даша говорила:

— Я боюсь за Катю. Москва і ця школа її доконають. Вона нічого не їсть… За три місяці стала зовсім прозора… її треба до нас у поїзд… Я б її підгодувала… А то — живе одним духом, що ж це таке…

Телєгін, тихо і значливо:

— Та й Вадим без неї тане, ось що…

Їх незабаром наздогнали Латугін і Онися. Вона була вже без халата, і щоки її рожевіли. Латугін, нахмурений, серйозний, стримано привітався і вийняв з-за обшлага шинелі чотири квитки для гостей у Великий театр, аж на верхній ярус.

— Так, на фронті легше, ніж у вас у Москві, — сказав він, роздаючи квитки, — великий бій довелося витримати за цю петрушку… Добре, що комендант — наш морячок з крейсера «Аврора»… Так що не спізнюйтесь, засідання важливе сьогодні. Ну, Онисю, ходімо…

В п’ятиярусному залі Великого театру в тумані, надиханому людьми, ледве світилися сотні лампочок червонуватим накалом. Було холодно, як у погребі. На величезній сцені з полотняними арками в кулісах, збоку біля тьмяної рампи сиділа за столом президія. Всі вони, повернувши голови, дивилися в глиб сцени, де з колосників звішувалась карта Європейської Росії, укрита різнокольоровими кружками й колами, — вони заповнювали майже весь простір. Перед картою стояв маленький чоловік, в хутряному пальті, без шапки; відкинуте з великого лоба волосся його кидало тінь на карту. В руці він тримав довгий кий і, рухаючи густими бровами, вказував час від часу кінцем кия на той чи інший кольоровий кружок, який загорявся зараз же таким яскравим світлом, що тьмяне золото ярусів у залі починало мерехтіти і ставало видно напружені, худі обличчя, з очима, розширеними увагою.

Він говорив високим голосом у напруженій тиші:

— У нас лише в Європейській Росії — десятки трильйонів пудів повітряно-сухого торфу. Запасами його ми забезпечені на століття. Торф — паливо на місцях. З одної десятини торфового болота виходить в двадцять п’ять разів більше енергії, ніж з десятини лісу. Торф — в першу чергу, за ним — біле вугілля і чорне вугілля розв’язують проблему революційного будівництва, яка стоїть перед нами. Бо революція, яка перемогла тільки на полі бою і не перейшла до реального здійснення своїх ідей, вщухає, як раптова буря. Володимир Ілліч Ленін, який сидить тут, серед нас, натхненник моєї сьогоднішньої доповіді, вказав генеральну лінію творчої революції: комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація…

… — Де Ленін? — спитала Катя, вдивляючись з висоти п’ятого яруса. Рощин, що тримав, не відпускаючи, її худеньку руку, відповів також пошепки:

— Той, у чорному пальті, бачиш — він швидко пише, підняв голову, кидає через стіл записку… Це він… А скраю — худорлявий, з чорними вусами — Сталін, той, хто розгромив Денікіна…

Доповідач говорив:

— Там, де у віковічній тиші Росії таяться мільярди пудів торфу, там, де спадає водопад або несе свої води могутня ріка, — ми споруджуємо електростанції — справжні маяки усуспільненої праці. Росія визволилась назавжди від ярма експлуататорів, наше завдання — осяяти її немеркнучою загравою електричного вогнища. Колишнє прокляття праці повинно стати щастям праці.

Піднімаючи кий, він вказував на майбутні енергетичні центри й описував по карті кола, в яких розташовувалась майбутня нова цивілізація, і кружки, як зорі, яскраво спалахували в сутінку величезної сцени. Щоб так освітлювати на коротеньку мить карту, треба було зосередити всю енергію московської електростанції, — навіть у Кремлі,