Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

В двері пошкреблись, в дверну щілину прошепотів голосок: «Тьотю Катю, ви вдома?» Це була Клавдія, в величезних, обв’язаних шворками, валянках.

— Чесночиха за вами прислала, у неї сидить Рощин з фронту.

— А що, холодно надворі?

— Страшенно, тьотю Катю, вітрило так і запорошує очі, хоч би — сніг, та от нема й нема снігу… Якась зима скажена. А у вас тепло, тьотю Катю…

Каті дуже не хотілося виходити на холод і тягтися до Чесночихи на Прєсню, але ще більше стомлюючою уявлялась неминуча нічна розмова. Вона наділа пальто і зверху на голову накинула теплу хустку. Обережно, щоб не почув Маслов, вони з Клавдіею вийшли на вулицю. Нічний вітер рвонув на них з темного провулка з такою силою, що Катя прикрила дівчинку кінцями хустки. Порох колов обличчя, грюкотіли залізні покрівлі. Вітер вив і свистав так, ніби Катя і Клавдія останні люди на землі, — все вимерло, і сонце більше ніколи не зійде над світом…

Біля тьмяно освітленого віконця дерев’яного будиночка Катя обернулась до вітру спиною, щоб передихнути. В шпарину між нещільно зсунутими фіранками вона побачила кімнату, заставлену речами, чорну трубу, протягнуту коліном у камін, посеред кімнати — вогник бджілки і в кріслах — кілька чоловік. Усі вони, підперши голови, слухали юнака, який стояв перед ними, — гордо піднявши кирпатого носа, він читав щось із зошита. На ньому було благеньке пальто, розхристане на голих грудях, і обмотані шворками валянки, такі самі, як у Клавдії. З руху його руки і з того, як він героїчно стріпував нечесаним густим волоссям, Катя зрозуміла, що юнак читає вірші. їй стало тепло на серці, усміхаючись, вона обернулась проти вітру і, не випускаючи Клавдії з-під хустки, побігла до Арбата.

У Чесночихи було багато людей: жінки тих робітників, котрі пішли на фронт, і кілька стариків, що сиділи на почесному місці коло стола, де приїжджий розповідав про воєнні справи. Зараз його питали, перебиваючи одне одного, нро те, чи скоро полегшає з хлібрм, чи можна сподіватися, що до різдва підвезуть у Москву паливо, про те, чи видають у частинах валянки й кожушки. Називали прізвища чоловіків і братів, — чи живі вони, чи здорові? — немовби цей військовий міг знати на ймення всі тисячі робітників, які билися на всіх фронтах.

Катя не могла протовпитись у кімнату й залишилася в дверях. Підводячись навшпиньки, вона мигцем побачила, що приїжджий щось записує на папері, схиливши голову, забинтовану марлею.

— Всі запитання, товариші? — спитав він, і Катя затремтіла так, наче цей тихий, строгий голос увійшов у неї, розриваючи серце. Вона зараз же обернулась, щоб вийти. Ніщо, виявляється, не забулось… Звук голосу, схожий на той, рідний, який назавжди замовк, розбурхав у ній колишню тугу, колишній біль, непотрібний, даремний… Так самотній людині присниться давно пережитий спогад, — побачить вона ніколи нею не бачений будиночок у лісі, освітлений попелястим світлом, і коло будиночка — свою покійну матір, — вона сидить і усміхається, як у далекому дитинстві. Людина хотіла б до неї потягтися, викликати її з сну в життя і не може до неї доторкнутися, вона мовчить і усміхається, і людина розуміє, що це тільки сон, і глибокі сльози піднімають груди сонного.

Мабуть, у Каті було таке обличчя, що одна з жінок у дверях сказала:

— Громадянки, пропустіть учительку наперед, заштовхали її зовсім…

Катю пропустили наперед, в кімнату. Вона увійшла, і той чоловік коло стола підвів голову, обв’язану марлею, — вона побачила його суворе обличчя. Перш ніж радість освітила, розширила його темні очі, Катя похитнулась, у неї запаморочилась голова, в її свідомості все зрушилось, знявся гомін голосів і відійшов у далечінь, світло почало тьмаритись, так само, як тоді в сінях, коли мало не впустила відро… Катя, винувато усміхаючись, часто задихала, бліднучи, почала опускатися…

— Катю! — крикнув цей чоловік, розштовхуючи людей. — Катю!

Кілька рук підхопило її, — не дали їй упасти на підлогу. Вадим Петрович взяв у долоні її поникле миле, чарівне обличчя з похололим напіввідкритим ротом, з очима, закоченими під повіки.

— Це моя дружина, товариші, це моя дружина, — повторював він тремтячими губами…

Вони йшли, вітер дув їм у спину. Вадим Петрович пригортав до себе Катю за тендітні плечі. Вона цілу дорогу плакала, спинялася й цілувала Вадима. Він почав був їй розповідати, — чому його всі вважають мертвим, тоді як він цілий рік по всій Росії шукає Катю. Але це вийшло плутано, довго, та й зовсім зараз було не потрібно. Катя часом говорила: «Зажди, ми зовсім не туди зайшли…» Вони повертали і блукали по темних і безлюдних провулках, де скрипіли іржаві флюгери на димарях, скреготали напіводірвані листи заліза або з надривним виттям вимахувала з-за зруйнованої огорожі чорним гіллям липа, яка пам’ятала, як тут, може, такої самої ночі, боячись чортів, у розмаяній шинелі, пробігав Микола Васильович Гоголь.

На Староконюшенному Катя сказала:

— Ось наш будинок, ти пригадуєш? Тільки ти приходив з парадного. Я живу в тій самій кімнаті, Вадиме.

Вони пробігли через маленький дворик. Двері на кухні були заперті.

— Ах, неприємно… Доведеться стукати… Стукай якнайдужче…

Катя засміялась, потім трошки заплакала, поцілувала Вадима і знову засміялась. Кадим Петрович гримнув у двері обома кулаками.

— Хто там? Хто там? — стурбовано спитав Маслов за дверима. v — Відчиніть, це я, Катя.

Маслов відчинив, в руці його тремтіла бляшана коптилка з скляним ковпаком. Побачивши позад Каті військового, він відсахнувся, щоки його взялись подовжніми зморшками, очі ненависно звузились…

— Дякую, — сказала Катя і побігла в свою кімнату, не випускаючи руки Вадима. Вони увійшли в кімнату, де ще не вихололо тепло. Катя пошепки спитала:

— Сірники у тебе є?

Він був такий схвильований, що відповів теж пошепки:

— Є…

Вона засвітила світло, маленький вогник у баночці, якого було цілком досить, щоб